Читати книгу - "Тінь перемоги"

року під командуванням генерал-майора А. А. Власова творило дива на річці Ламі. А над Власовом тоді стояв Жуков. І ось минув рік. Та ж 20-та армія, того ж Західного фронту. Знову зима. Тепер 20-а армія має вже рік бойового досвіду. І знову загальне керівництво здійснює Жуков. Але тепер все йде не так як потрібно: розвідка працює погано, артилерія стріляє не по цілях, а по площах, вся підготовка операції - незграбна. Противник давно зрозумів, де і які удари будуть нанесені та зробив усе можливе, щоб їх відбити.

Чого ж не вистачає? Не вистачає генерала Власова. Без нього Жуков перетворився на звичайного унтер-офіцера з Першої світової війни.

Танки не можна кидати на штурм. Стихія танків - нестримний ривок вперед. Населені пункти та вузли опору треба не штурмувати, а обходити. Але цього Жуков так і не зрозумів до кінця війни і до кінця свого життя.

5.

Хто ж винен у черговому кривавому провалі під Сичовкою?

Відповідь Жукова (або тих, хто писав його мемуари) вибиває із сідла: «Якщо ж оборона противника розташована на погано спостереженій місцевості, де є хороші укриття за зворотними схилами висот, в ярах, що йдуть перпендикулярно до фронту, таку оборону розбити вогнем і прорвати важко, особливо коли застосування танків обмежене. В даному конкретному випадку не був врахований вплив місцевості, на якій була розташована німецька оборона.» (Спогади та роздуми. Стор. 437)

Ситуація анекдотична. Гладко було на папері, але забули про яри. Так на кого ж вина? За словами Жукова, винен хтось неживий-безіменний. Кимось не були враховані яри. Стривайте, але ж цю «відволікальну» операцію особисто готував Жуков, той самий Жуков, який з січня до кінця серпня 1942 бездарно штурмував ці самі яри під Сичовкою. Невже тоді, за вісім місяців безглуздих штурмів великий полководець не збагнув, що штурмувати сичовські яри немає сенсу?

Якщо ж він за вісім місяців безпросвітного штурму збагнув, що яри під Сичовкою штурмувати марно, то повинен був сказати Сталіну: фронт у нас величезний, відволікальну операцію треба проводити де завгодно, та тільки не під Сичовкою. Але унтер Жуков, отримавши наказ знову штурмувати Сичовку, бадьоро відповів «єсть» і побіг виконувати. Сам готував операцію, сам її провалив, а потім згадав, що на ці граблі він наступав уже не один десяток разів.

Вийшло, що весь 1942 рік, з січня по грудень, Жуков заливав кров'ю Смоленську область. На Сталінград він тільки відволікався. Сталінградська стратегічна наступальна операція проводилася без Жукова. Ось тільки після війни Жуков «забув», що в листопаді і грудні 1942 року в районі Ржева і Сичовки він спалив намарно мільйони снарядів, поклав у землю маси радянських солдатів, угробив кращі гвардійські артилерійські, стрілецькі, танкові та авіаційні з'єднання.

6.

У грандіозній «відволікальній» операції Жуков відволікав не німецькі війська від Сталінграда, а радянські. «Після вражаючого, але, схоже, несподіваного для радянського керівництва сталінградського успіху, цілком реальна була можливість досягнення вирішальної перемоги на всьому південному крилі радянсько-німецького фронту. Доля надала радянській стороні рідкісний за своєю красою шанс - оточити і повністю знищити німецькі війська на південь від Воронежа, тим самим поставивши райх перед військовою катастрофою вже взимку 1943 року. У розпорядженні Ставки, здавалося, було все, щоб здійснити цей план - велика перевага над противником у силах і вкрай вигідна оперативно стратегічна обстановка, що склалася на цій ділянці фронту... Рідкісний за своєю красою шанс на південному крилі фронту було втрачено». (М. Ходаренок, О. Владимиров. «Незалежний військовий огляд». 8 червня 2001 року).

Йдеться ось про що. Влітку 1942 року на південній ділянці радянсько-німецького фронту німецькі війська прорвалися далеко на схід, форсували Дон і кинулися на південь до самих передгір'їв Кавказу. У листопаді радянські війська під Сталінградом оточили потужне німецьке угруповання. Саме по собі це було величезне досягнення. Проте прорив радянських військ обіцяв ще більш грандіозний успіх. Прорив радянських військ нависав над шляхами постачання потужного німецького угруповання на Кавказі. Все кавказьке угруповання німецьких військ опинилося під загрозою небаченого в історії оточення. Перед німецькими військами попереду - Великий Кавказький хребет. Справа - Чорне море. Зліва - Каспійське море, Волга і непробивний радянський фронт. Позаду - річка Дон і радянські війська на правому березі. Радянським військам залишалося тільки закрити цю пляшку корком. Перед Червоною Армією був Ростов. «Через Ростов проходили комунікації не тільки всієї групи армій "А", але також і 4-ї танкової та 4-ї румунської армій». (Генерал-фельдмаршал Е. фон Манштайн. Втрачені перемоги. Москва. АСТ. 1999. Стор. 433)

Під Сталінградом була оточена 6-а німецька армія. В разі удару радянських військ на Ростов в оточення потрапляли ще чотири армії: 1-а і 4-а танкові, 17-а і 4-а румунська, а також управління й тили групи армій “А”. Прорив з кільця був неможливий, бо німецькі війська пішли далеко на схід і на південь. Щоб почати прорив з кільця передовим частинам довелося б зробити заздалегідь відступ на 500-600 кілометрів. У них для цього просто не було пального. В разі удару радянських військ на Ростов, оточення під Сталінградом було б тільки прологом, першим невеликим етапом небувалого розгрому.

Красу ситуації бачили радянські командири. Маршал Радянського Союзу А. І. Єременко в той час був генерал-полковником, командувачем Сталінградського фронту. У своєму робочому щоденнику ще 18 січня 1943 року він записав: «Варто було, як і пропонував штаб Сталінградського фронту, не атакувати оточених, а задушити їх блокадою, вони б протрималися не більше одного місяця, а Донський фронт направити по правому березі Дону на Шахти, Ростов. В результаті вийшов би удар трьох фронтів: Воронезького, Південно-Західного і Донського. Він був би виключно сильним, закрив би як в пастці, все угруповання противника на Північному Кавказі». (ВІЖ. 1994. № 4)

Головний маршал артилерії Н. Н. Воронов: «Ми мали повну можливість створити новий небачений "котел" для гітлерівських військ під Ростовом і здійснити розгром німецького південного крила Східного фронту». («Красная Звезда». 28 жовтня 1992)