Читати книгу - "Війна лайків"

Однак найтривожнішим для режиму було те, що вулик дзижчав уже не на самих лише іноземців, але й на дії китайського уряду, який не відповів на головні патріотичні вимоги. Після того як водами зони конфлікту проплив американський есмінець, лють китайських користувачів соцмереж була спрямована не лише на Сполучені Штати, але й на власних військових – колись незаперечних авторитетів. Поширилося гасло: «Припиніть хвалитися й боріться!»

Для китайського режиму, залежного насамперед від ілюзії консенсусу, породжені Інтернетом спонтанні політичні рухи потенційно становили смертельну загрозу. Коли натовп закликає до насильства, його бажань не можна задовольняти – але їх не можна й повністю ігнорувати. «Голоси всередині країни, що закликають до рішучішої китайської зовнішньої політики, створили напружене політичне середовище, – писав колишній чиновник Держдепартаменту США Томас Крістенсен. – Минули ті дні, коли китайські еліти могли ігнорувати ці голоси». Навіть якщо політики і знехтують цим запалом, невідомо, чи зроблять це генерали. Двері повільно відчиняються в химерне, але ймовірне майбутнє, де великі світові держави можуть призвести до кровопролиття, зокрема і через проблеми, що вийшли з-під контролю онлайн.

Усе це дещо нагадує початок Першої світової війни. Коли над Європою в 1914-му нависли хмари, радники і німецького кайзера, і російського царя дійшли одного цікавого висновку. Відверті у своїх щоденниках, вони писали, що більше бояться гніву свого народу, якщо не підуть на війну, аніж наслідків самої війни. Військові використовували нові комунікаційні технології того часу, щоб розпалити пожежу націоналізму для власних цілей, але потім виявили, що ці сили вийшли з-під їхнього контролю. Боячись, що неучасть у війні коштуватиме їм тронів, ці монархи почали війну, яка… таки коштувала їм тронів.

Через усі ці дивні інтернет-сутички червоною лінією проходить те, що вони відбуваються одночасно, в одному просторі. Іноді конфлікт розгортається між недружніми знаменитостями, але нерідко у смертельне протистояння вступають держави. Часом ці битви переважають у соцмережах, але часом про них майже не згадують.

Цих конфліктів не два і не десять. Їх багато тисяч, і всі вони розгортаються одночасно, не залишаючи осторонь нікого й нічого. Щойно ми приділяємо їм свою увагу, ми стаємо їхньою частиною. Як і кібервійна, війни лайків пов’язані з хакінгом. Однак вони спрямовані не на комп’ютерні мережі, а на людську свідомість.

Існує ще один аспект інтернет-війн, який відрізняє їх від конфліктів минулого. Участь у цих протистояннях може брати будь-хто, але всі учасники однаково безсилі в одному сенсі. Хоча кожен із бійців веде власну персональну та глобальну війну по всьому Інтернету, правила цієї війни створюють інші.

8. Володарі Всесвіту. Нові правила та правителі війни лайків

Іде війна, друзяко. Світова війна. І неважливо, у кого більше набоїв. Важливо, хто контролює інформацію. Що ми бачимо й чуємо, як працюємо, що думаємо… важлива інформація!

З фільму «Тихушники»[4]

КАЖУТЬ, ЩО ПОТРЕБА – МАТІР винаходів. Чед Гарлі, Стів Чен та Джавед Карім потребували побачити сосок Джанет Джексон.

Під час живої телетрансляції Суперкубку 2004 року суперзірки Джанет Джексон та Джастін Тімберлейк заспівали дуетом, вийшовши на сцену незабаром після вшанування солдатів, які воювали в Іраку. Щойно Тімберлейк заспівав: «Закладаюсь, що роздягну тебе до кінця цієї пісні», – він простягнув руку й відірвав частину топа Джексон. Упродовж 9/16 секунди груди зірки відкрилися небу Г’юстона – та очам 140 млн глядачів. Те, що сталося потім, назвали «Сосокгейтом» – коментуванням безкультурщини, заламування рук щодо долі дітей та викраденої невинності. Федеральну комісію з питань зв’язку затопили рекордні 540 тисяч скарг. Компанія America Online, що витратила 10 млн доларів як спонсор шоу, вимагала повернути гроші.

Однак, хоча інцидент обговорювали всі, знайти нецензуровані докази було майже неможливо. Газети інциденту не показували. Телеканали теж. Та й сердита America Online, яка всіляко відхрещувалася від події, точно її не демонструвала. Відео «несправності гардеробу» Джексон були; їх просто потрібно було зібрати в одному доступному для пошуку та обміну місці.

Так і народився YouTube.

Так, веб-сайт, що стане відеоархівом людства, з’явився через випадково оголений сосок. Однак найдивнішою частиною цієї історії була не її незвичайність, а радше типовість. Ледь не всі сучасні інтернет-гіганти починали схожим чином. Facebook був продуктом підліткового, саморобного Facemash. Twitter постав у результаті поспішного відходу від невдалого сервісу подкастів, що його планували для рейв-сцени Сан-Франциско. Навіть Google почався з ідеї двох стенфордських розумак, які просто намагалися написати непогану дисертацію.

Ось вам ДНК екосистеми соцмереж: майже завжди це білий чоловік із американського середнього класу, зосереджений на розв’язанні вузьких проблем із не менш обмеженими варіантами. Попри зазвичай скромне походження, засновники соцмереж сьогодні правлять цифровими імперіями, які диктують події в політиці, війні та суспільстві загалом. Якщо розібратися, то правити царством аж ніяк не легко.

Випадкові імператори

Немає жодного історичного аналога швидкості й тотальності, з якими платформи соцмереж завойовують планету. Ідею телеграфу зважували впродовж щонайменше двох поколінь, тоді як Інтернет розробили в урядових лабораторіях США протягом кількох десятиліть. За межами наукової фантастики та прогнозів кількох соціологів соціальних мереж просто не існувало. І ось вони з’явилися.

Передусім здивування охопило творців соцмереж. Коли їхні платформи досягли першої тисячі, мільйона, а потім мільярда користувачів, молоді засновники навіть не уявляли, як їхні системи можна використовувати для ведення війн та перемоги. Винахідники переважно переймалися тим, як звести кінці з кінцями. Більше користувачів потребували більшої кількості серверів. Сервери – інвесторів. Інвестори – сталого розвитку бізнесу або більшої кількості користувачів. «Це первородний гріх Кремнієвої долини, – пише фахівець з етики дизайну Майк Монтейро. – Мета кожної венчурної компанії – збільшувати використання до якоїсь межі знову і знову, поки люди, які дали вам стартовий капітал, не отримають свої гроші».

У цих сервісах усе розробляли з урахуванням зростання бізнесу, збільшення користувачів та їхнього глибшого залучення в онлайн-досвід. Уявіть щось таке безневинне, як іконка «сповіщення», – червону цятку, що супроводжувала Facebook упродовж десятиліття. Кожна частина дизайну продумана. Червоний – це колір тривоги та психологічного збудження, погляд на нього може призвести до прискорення серцебиття. Червоних цяток хочеться позбутися. Оскільки суть сповіщення незрозуміла, поки його не торкнешся, читання сповіщень може нагадувати відкривання подарунка. (Це довгий емоційний коментар від близького друга чи просто нагадування про забутий день народження знайомого?) Хоча іконка сповіщення, безумовно, була покликана полегшити життя користувачів Facebook, вона також утримувала користувачів у додатку – почасти змушуючи пересічну людину торкатися свого телефона 2 617 разів на день. Якщо коротко, червона цятка забезпечує