Читати книгу - "Таврований"

Надія Казимирівна Маєвська не знаходила собі місця. Не знала, як допомогти комісару. Зустрілася з Ковпаком і Базимою. Розповіла їм, що стан Руднєва вкрай важкий.

— Що ми можемо для нього зробити? — Запитав Григорій Якович.

— Потрібен кваліфікований лікар.

— Де його взять? — Запитав Ковпак.

— Розвідники говорили, що на Хуторі Михайлівському проживає харківський професор-хірург, — сказав Базима.

— Але там великий гарнізон фашистів, — зауважив Дід Мороз.

— Розвідників бистро до мене, — сказав Сидір Артемович.

Коли розвідники розповіли про лікаря, Ковпак зажадав, щоб його, незважаючи ні на що, привезли до комісара. Завдання зголосилася здійснити група Феді Карпенко.

Хутір Михайлівський був зайнятий німцями. Хлопці приїхали туди вночі, обережно дізналися про лікаря. Він жив поряд з лікарнею. Оточили будинок. Викликали чоловіка. Він вийшов на вулицю у валянках на босу ногу, в кожусі, надітому прямо на білизну, запитав:

— Чим можу бути корисний?

Партизани пояснили ситуацію.

— Зроблю все, але не можу залишити хворих.

Партизани пообіцяли повернути лікаря назад.

Тієї ж ночі доставили професора до хворого. Домна Данилівна, насилу стримуючи тремтіння в руках, сама світила великою гасовою лампою, поки лікар обстежив рану. Довго зі співчуттям дивився він на пораненого, розуміючи, які муки терпить цей красивий і мужній чоловік. Нарешті сказав, звертаючись до дружини комісара, Ковпака і Базими.

— Оперувати в таких умовах не беруся. Цю операцію можна робити тільки в умовах клініки. Розумію, що вашого товариша не можна відправити у місто. Тому покладемо надії на сильний організм хворого. Все питання в тому, чим його годувати, оскільки травмована гортань.

Професор відмовився залишитися у партизанів хоча б тимчасово, щоб поспостерігати за тяжкопораненим. Він дав кілька корисних порад.

Все те, що на прощання він говорив партизанським медикам, Домна Данилівна вгадала своїм чуттям ще раніше. Щоб якось підтримати сили ослабленого Сені, вона придумала особливий раціон і особливу «кухню». Теплом своїх рук зігрівала вона свіже сире куряче яйце і обережно вливала його в рот хворому.

Бійці готові були годинами мотатися в сідлі, щоб роздобути де-небудь десяток свіжих яєчок або глечик молока. Потім, коли пронісся по з’єднанню слух, що можна давати Семену Васильовичу бульйон і що для здоров'я це навіть необхідно, Домні Данилівні навперебій пропонували курей. Іноді вона навіть сердилася:

— Що ви, хлопці? Навіщо стільки? Віднесіть назад!

Атмосфера бойової дружби, яка оточувала сім’ю комісара в з’єднанні, майже витіснила з пам’яті Домнікії Данилівни, особливо Юри, тяжкі місяці поневірянь.

У семирічного хлопчика незабаром завівся свій карабін, зрозуміло, трофейний, подарунок друзів Радика з розвідки. Читати і писати Юра ще толком не вмів, зате поводитися зі зброєю навчився за тиждень. Адже зброя означала життя, коли кругом ворог. Втім, справжніх розмірів небезпеки дитина не усвідомлювала. Більше за хлопця хвилювалася мати.

Турбувалася вона і про старшого — Радик постійно знаходився десь на завданнях. Але ще більше вона страждала, дивлячись на пораненого чоловіка.

Терпляче, день за днем, продовжувала Домна Данилівна свою справу: напувала, годувала пораненого з ложечки, берегла його сон. Адже лікувався комісар у складних, дуже нелегких умовах, продовжуючи жити бойовим життям всього з’єднання.

З найменшого, майже невловимого руху губ чоловіка, запечених від жару, Домна Данилівна вгадувала, кого з командирів покликати, що хоче сказати Семен Васильович, чим незадоволений.

Говорити комісар все ще не міг. Тільки в знак згоди з співрозмовником опускав очі або писав відповідь на папері.

Але одного разу, вийшовши зі світлиці за молоком і незабаром повернувшись назад, Домна Данилівна була вражена, почувши знайому і в той же час незвичну, що стала злегка гаркавою, мову чоловіка.

— От неподобство! — Обурювався, очевидно, після якогось повідомлення розвідників, комісар. — Ми рятуємо цього лейтенанта від загибелі, пропонуємо йому разом з нами воювати! Так він ще торгується, запитує, яку йому тут посаду дадуть.

Домна Данилівна, дивуючись цій легкій, розкотистій гаркавості, якої ніколи не було у чоловіка раніше, вигукнула:

— Ой, Сеня! Ти вже можеш говорити?!

Він посміхнувся їй у відповідь і продовжив розмову з розвідниками.

Після виснажливих боїв, пов’язаних з походом у Путивльський район, партизани повернулися в Стару Гуту, що знаходилася в самій північній точці Сумської області. Це село вже не раз приймало партизан. Німці сюди заглядали рідко.

Семен Васильович разом з Домною Данилівною і сином Юриком жили в хаті, яка мала дві великі кімнати. У передній завжди зустрічала гостей дружина. І лише потім проводила в кімнату, де лежав комісар.

Семен Васильович після приїзду дружини пішов на поправку. Кровотечі припинилися, температура спала. Напади болю стали рідше. Йому тільки, як і раніше, було боляче ковтати. Їв тільки теплу їжу. Домна Данилівна довго пристосовувалася, яка температура краще для чоловіка, що можна йому безболісно давати, щоб не слабшав, а йшов на поправку.

Сьогодні вона перший раз пробувала ріденький курячий бульйончик. Маленькою чайною ложечкою годувала, точно дитину.

— Розкрий ротик. Так.

Домна Данилівна обережно просунула ложечку подалі в горло, щоб не зачепити порушені пораненням тканини. Її чоловік проковтнув. Вона піднесла другу ложечку. І все повторилося знову.

У приміщення заскочив радісний Радик. Він був у теплому піджаку з хутряною підкладкою, в папасі, з перетягнутою навскоси червоною стрічкою, з автоматом на грудях.

Поставив біля матері відро, повне курячих яєць. Його друзі принесли плетену корзину з декількома глечиками парного молока. Миша Семенистий поклав на столик жирну курку.

— Пап, це тобі! — Посміхався син.

— Де взяли? — Прошепотів комісар.

— Селяни принесли, —