Читати книгу - "Все буде добре"

Однієї неділі, після походу до церкви, діти, як завжди, зібрались на Сашковому подвір’ї. Гойдалка, поставлена ще за молодості баби Гані, була їхнім улюбленим місцем для планування довгих літніх днів.

– Щось нудно, – сказав Сашко, розхитуючись на вербовій гілці вгору й униз. – Робити нічого. Може, у м’яча пограємо?

– Та щось не дуже хочеться… – відповів Антон, зважуючи на руках два камінці. Сьогодні ввечері він хотів вразити Марічку, пустивши їх ускоки плесом ставка. – Може, до лісу підемо?

– Ви б тільки бродили тим лісом! – обурилась Марічка та раптом скочила на ноги. – А поїхали до райцентру! Пам’ятаєте, там по неділях солодку вату продають?

– Нам батьки забороняють самим на автобус сідати, – заперечила Катруся.

– А ми їх не питатимемо, – весело сказала Марічка. – Хлопці, ви як?

– Та я не проти, – зголосився Антон.

Обидва камінці зникли в кишені. Тепер би швидше день пройшов!

– Я також за, – підтримав друга Сашко, хвацько зіскакуючи з гойдалки. – А як туди добратись?

– Туди автобус ходить. А зупинка недалеко від мого дому! Ходімо, я покажу, – роль головного перейняв Антон та одразу рушив по стежині.

– Ну добре, от тільки чи нам грошей вистачить? – зауважила Катруся. – Я нічого не взяла.

– У мене теж немає, – сумно прошепотіла Марічка.

– Я щось про гроші не подумав, – збавив крок Антон. – Можу додому збігати. Я там збирав на дещо… Можу звідти взяти.

– А скільки коштує квиток? Бо в мене трохи є, – Сашко вивернув кишені, і в його долонях опинилася жменя монет. Антон підскочив до друга та швидко перерахував гроші.

– Досить! Ще й навіть залишиться!

– Отже, вирішили! Їдемо! – усміхнулась Марічка.

За чверть години друзі стояли на зупинці, яка різко відгонила свіжою фарбою. Антон обігнав Марічку, усівся на лавочку та, дражнячись, показав дівчині язика.

– Я готовий поступитись місцем… за поцілунок, наприклад.

У відповідь Марічка важко зітхнула й показала на табличку «Обережно! Пофарбовано!», що сиротливо примостилася біля стовпа. Хлопець цієї ж миті підскочив із лавочки, намагаючись заглянути собі за спину. Катруся пирснула зі сміху. Насміявшись, дівчина простягнула бідоласі свою хусточку:

– Візьми, може, це допоможе.

Хлопець із сумнівом подивився на білосніжний клаптик і похитав головою:

– Ці штани доведеться викинути! Тато насвариться, мама кричати буде. Поїхали, називається, за ватою…

– Ти не переживай, – поплескав друга по плечу Сашко. – Я знаю, що треба робити. Я одного разу фарбою вимастив куртку, так мама її швидко вивела порошком із вершковим маслом!

– Ідемо до мене, у нас є і масло, і порошок, – підключилась Катруся. – Замиємо пляму, штани висохнуть – і нічого тобі вдома не зроблять!

– Давайте швидше, – Марічка взяла Антона за руку й потягла за собою. – Ще встигнемо і за ватою з’їздити.

Катрусина хата ховалась у високих соняхах, що, як по команді, повертали голову за найбільшим соняхом на небі – жовтогарячим сонцем. Попід живоплотом пахкотіла темно-зелена м’ята, біля неї розкошували рожеві мальви. На солом’яному даху сидів білий лелека й про щось зосереджено клацав дзьобом.

– Доброго здоров’я, цьоцю Аню! – привітався Антон.

– Доброго-доброго! А я собі думаю, хто це тут іде й у чотири голоси так весело торохкотить. А то ви!

– Мамо, у нас тут той… Сталося… – Катруся сором’язливо показала на Антона. – Повернися.

– Та не соромся ти! – Марічка підштовхнула хлопця, і він показав вимащені штани.

– Я так розумію, автобусну зупинку таки помалювали. Почули, нарешті, наші прохання.

– А звідки ви знаєте? – здивувалась Катруся.

– Бо вже бачила двох шибайголів, яких батьки паском приголубили за попсутий одяг, – побачивши, як зблід Антон, жінка усміхнулась. – Але не переймайся. Зараз ми з твоєю халепою розберемося!

Спершу вона змусила Антона зняти штани та дала йому обгорнутися старим рушником, щоб не встидався. Сама в той час намочила пляму від фарби водою, розвела трохи порошку з маслом і втерла в плями. Потім замочила штани у воді та помила заплямоване місце звичайним милом. Діти уважно спостерігали, як на їхніх очах фарба розчиняється у воді. Від халепи не лишилось і сліду. Жінка виполоскала штани та повісила на сонце сушитись:

– От і все: за кілька годин будуть сухенькі!

– Дякуємо, цьоцю Аню, – за всіх подякувала Марічка.

Діти ще трохи посміялися з Антона, який мав кумедний вигляд у рушнику, і собі посідали біля нього.

– Тепер солодка вата буде мені завжди нагадувати фарби й рушники, – сказав Сашко.

– З ким не буває, – вступилася за Антона Катруся.

Тим часом її мама винесла надвір велике відро з горохом і металеві миски.

– Ну що, допоможете мені?

– Звісно, – погодилися діти.

Марічка взяла перший стручок до рук, покрутила його та раптом запитала:

– А скажіть, то правда, що у вашій хаті колись німці жили?