Читати книгу - "Все буде добре"

– Марічко, усе тобі цікаво, – відповіла замість мами Катруся.

– Вона права, доню, у нашій хаті колись дійсно жили німці, – жінка винесла й собі стільчика та всілась коло дітей.

– Розкажіть, – попросив Сашко. – Я до цього про німців тільки в книжках читав, а так, щоб від когось чути, – не доводилось. Цікаво так!

– Нашу історію, я сподіваюсь, ви гарно вчили і знаєте, що під час Другої світової війни німці приходили на українські землі й захоплювали цілі села. А оскільки жити їм у полі не хотілося, вони селились у наших хатах. Кому з господарів це не подобалося – тих розстрілювали, решті ж доводилося догоджати новим панам. Важкі часи були. Але найважче було не українцям. А кому, хто скаже?

– Євреям, – вигукнув Антон. – Нам у школі розказували, що німці їх найбільше не любили.

– Вони вважали себе найвищою расою, – додав Сашко. – А євреїв нижчою, того й не любили.

– Правильно, – продовжила Катрусина мати. – Але не всі німці були такими. Один із них, молодий офіцер, поселився в нашій хаті. У ті часи тут жила молода і вродлива єврейка Авіва, що означає весна. Але всі її кликала Анею – так було звичніше. Вона не ображалась, бо мала хорошу вдачу та добре серце. Німець одразу закохався в молоду дівчину, не зважаючи на загальну ненависть до її національності. Авіві також сподобався чоловік, тож жили вони в злагоді. А згодом у них народився син.

– Так гарно все складається, – мрійливо прошепотіла Марічка. – І я б так хотіла.

– На жаль, у цієї історії тільки початок гарний, – сумно промовила Катрусина мама. – Німці були жорстокими. Вони вирішили вбити всіх євреїв, які жили в селі. Склика`ли людей до великих ям і розстрілювали.

– А що той німець? – запитав Антон. – Він заховав Авіву та сина?

– Не все було так просто… Ніхто не знав, що коїлось у його душі. Він вивів дружину з сином на високий пагорб і власноруч застрелив.

Дівчата зойкнули. Катруся, хоч і чула цю історію не вперше, витирала сльози рукавом. Марічка подивилась униз, ховаючи погляд.

– А потім із того ж пістолета застрелився сам, – завершила історію жінка.

– Ніхто б не зміг після такого спокійно жити, – прошепотів Сашко.

– А я б ніколи не вбив близьких мені людей, якої б національності вони не були, – у запалі сказав Антон. – На його місці я б вивіз їх кудись і сховав. А якщо не вдалось би сховати – обороняв би до останнього. Сам би загинув, а їх нікому не дав зачепити!

– Сміливий ти хлопець, – Катрусина мама погладила Антона по голові. – Але життя на те й життя, щоб змушувати тебе вчиняти так, як тобі зовсім не хочеться.

Жінка встала зі стільця, зсипала з тарілок очищений горох до відра та зайшла до хати.

– Зате в них була любов, – сказала Катруся.

– Що то за любов, якщо з нею не можна жити? – заперечила Марічка, непомітно втерши вологі очі. – Я вважаю, що любов – це і є життя. Якщо люблять обоє – значить, і жити повинні добре.

– Може, ти й кажеш правду, – відповіла подруга.

– Не будемо про це. Антоне, дивись-но, твої штани вже сухі. Ми ще встигаємо до райцентру!

Антон помацав тканину:

– І справді, висохли! І від плями ані сліду! Дякую тобі, Сашку, за пораду!

Радісний хлопець забіг за хату, де одягнув вистраждані штани. Повернувшись, він покрутився перед друзям, демонструючи відсутність плям.

– Я готовий! Кому солодкої вати?

– Нам, нам! – закричали решта.

– Місія солодка вата, спроба номер два! – пожартував Сашко.

До автобусної зупинки діти дісталися без пригод, так само легко доїхали до центру, накупили ласощів і смакували невагому вату.

Антон, побачивши, що Марічка швидко впоралась із порцією, віддав дівчині ще половину своєї.

– Добре, що ми живемо тут і зараз, без німців, правда ж? – запитала в Сашка Катруся.

– Зі мною тобі ніякі німці не страшні, – хлопець скорчив страшне обличчя. – Я їх налякаю!

– І зі мною, – приєднався до друга Антон, зробивши великі очі та висолопивши язика. – Я страшніший!

Хлопці пішли на дівчаток, роблячи грізні обличчя. Несподівано Сашко перечепився через бордюр і впав у калюжу. Повністю вимазаний у багнюку, він мав справді страхітливий вигляд.

– Ой, та що б ми без вас робили? – веселилась Марічка. – Один сідає, куди не бачить, другий невідомо звідки виліз!

Діти весело засміялися. День закінчувався. Дівчата пішли разом додому, бо їм було по дорозі. Сашко побіг каятися бабусі, яка тільки похитала головою, жодним словом не насваривши замазуру. А от Антону вдома все одно дісталось, бо всевидюща сусідка Петрівна бачила, як друзі сідали в автобус, та й розповіла все батькам хлопця. Тож навіть чисті штани не допомогли.

За кілька днів Катруся запропонувала друзям сходити на озеро. Ідею радо підтримали всі, бо з такою температурою вода вже точно прогрілася. Розімлілі на спеці дорослі навіть незчулись, як дозволили дітям піти на глибоке водоймище.

О четвертій годині по Сашка зайшли Антон із Марічкою, і вони всі разом вирушили в кінець села, до Катрусиної хати, де їх