Читати книгу - "Предок"

В тому студіольо Марія-Зорая та два побратими укладають пляни на майбутнє.

— Ось, із Підбору! Не дає навіть каменю возити!.. Ані деревини не довезеш! — нервується Адам. — І це — березень! Початок весни!..

— Але, ще буде час! — схиляє над плянами голову Марія. — Я була б така рада, коли б у каплиці можна було поставити «римські вікна»[337]… А в саду… як би великі розарії та кілька водограїв!..

Адам притягає до себе дружину й показує їй на вікно:

— Поглянь, що буде взимку з водограями та розаріями!..

А сніг, мов глузує: сиплеться густий та лапатий!.. Неначе осипаються цвіти з дерев…

— Чудово! — захоплюється Зорая невиданим видовиськом. — Чи ж думала я побачити цей чистий сніг, коли читала про Румікаю!.. Пам’ятаєш: вона також хотіла його бачити. І володар звелів засадити мігдаловими деревами всю кордованську рівнину. І коли зацвіли вони…

— Султанша Румікая!.. Кордованська рівнина!.. Як ми далеко від них! — озивається дон Карльос і відходить до широкої софи, що над нею різьблена полиця з книгами.

Вмостився біля вогню побіч Рустема, втопив ноги мов у пухнатий мох, у велику ведмежу шкуру, розстелену при канапі. Узяв книжку з полиці.

Так приємно від тиші, тепла й білого світла що відбиває сніг…

Глянув на притулені одна до одної голови молодят, схилені над столом… Усміхнувся.

Побратимове щастя промінням своїм пригріло й Карльосове серце, налите почуттями знаними реконвалесцентам: навіщо ще якесь інше «щастя», коли лишилось життя й повертає здоров’я?..

Дивно це: але, ніби коли вирікся особистого щастя, воно тепер само міцно угніздилось у його душі!

Глянув на книжку й почув у серці ніби далекий відгук тремтіння.

Книжка була Беатина. Патер Інніґо переслав її з іншими пам’ятками та цінностями разом із викупом до еміра Ібрагіма.

Карльос швидче розгорнув книгу, щоб зупинити згадки. І прочитав:

— «У підніжжя вежі, на руїнах заснув утомлений лицар. Прокинувся опівночі й побачив світло у вежі.

Побіг до нього сходами.

Де ж узялись вони? Увечері бо не помітив їх! А вони ввели його в освітлену залю.

Там чекала в шатах нареченої дівчина. І зустрілись погляди обоїх. І впізнали одно одного, хоч і не бачились раніше ніколи. І обмінялись перстенями шлюбними…»

Карльос знав цю поему Альфонса Х-го. Але сьогодні вона захвилювала його. Ніби ці слова говорили просто до нього.

Ніжно стиснув книжку — як дружню руку, — і поклав її на полицю.

Ні! Сьогодні читати її не буде! Не встаючи, шукав другої книжки — позад себе, рукою і вчув:

— Щоб мав де вправлятись зі зброєю наш син… Мусить же він бути досконалим лицарем…

— Як тих «Троє Таємних», що долю ворожать, — тихо й мрійно відповіла сарацинка. — Троє лицарів стануть на варті біля колиски його: ти з дон Карльосом та твій шляхетний брат, що ось-ось уже приїде.

Лясерда внутрішньо посміхнувся:

— Забули, щасливі, що він, Карльос, із ними в хаті!..

Але, чому такий неспокій наростає в його душі?.. Мабуть від цієї сніговії?..

Глянув на книжку, що тримав у руці: «Троянська хроніка». Це — нещодавно здобув патер Каєтан від жидів, вигнаних із Праги чеської.

Тепер їх нагорнулось сюди так багато![338]

Оглянув і поклав книгу назад. Натомість витяг грубий томик невеликого формату.

Кована клямра замикала обгортку з ірхи, зроблену мистцем-інтроліґатором[339].

— Стривай! — озвався Адам. — Здається, спускають міст? Чи чуєш? Сурмили?

Він і Марія підбігли до вікна. Але вдолині нема нікого.

Тільки вітер кидає шматками снігу та виє в коминах.

— Дивно! — говорив стурбований Адам. — Сьогодні вже другий тиждень, від часу коли отець Каєтан мав повернутись із Київа… Таки ж урочистості сприводу святого Гіяцинта Київського[340] мають бути аж у серпні. Аби не наробили йому якоїсь халепи оті «стригольники»[341], що посунули з Новгородщини та загрожують знову відновити всі божевілля фляґелянтів?.. І де вони тільки беруться ті єретики?!

— І тут, і там — єретики… і тут, і там — домініканці… — шерехом набігає Карльосова думка. — Чи ж таким мій шлях позначений цими… «чорно-білими межниками»[342]?.. Тільки ж які вони тут і в Еспанії різні!.. Але, справді, мабуть з отцем Каєтаном щось притрапилось…

І це хвилює Карльоса.

Бо, користаючись із подорожі ченця на з'їзд домініканців у Києві, просив він заїхати до незнайомого ще йому де Кастро, що сидів на Волині.

У листі ж прохав «незнайомого родича» подати відомості про деталі гербу[343], життєві дати й наймення. Бо шукав зв’язку з цими, загубленими на чужині, членами свого роду.

Його ж