Читати книгу - "Предок"

Розгорнув книжку, що взяв її навмання з полиці.

Чітко написані чорні, масні літери старої Готики: вправна рука «емірового скриба Адама» виконала цю працю… Читав:

— «Послухайте ж нині наймення його,

Щоб пізнати могли ви героя…»

Вольфрамів переказ поеми Кретьєна де Труа «Парсіваль».

— Парсіваль — «Той, що йде навперейми!..» З якою любов’ю збирає Адам усе, що де сказано про лицаря Лоенґріна та його таємничого батька — Парсіваля! Чи не тому, що «Лебідь» гербу Дунін-Борковських схиляє його симпатії до цього «Лебединого Лицаря» Святого Граля?..

— …зелений камінь ізмарагд —

На ньому ж ці слова: «Бажання Раю!»

Це був предмет, що назву мав — Грааль…» Чому ж це тут Святий Ґраль — самоцвіт, а не келих із Тайної Вечері?..

І раптом озвались у пам’яті слова патера Інніґо:

— Святий Ґраль — це наше власне серце. І треба нести його так, щоб не розілляти ні краплинки…

День кінчався. За вікнами вже склала крила метелиця й на хвилинку відслонила обличчя неба.

Ліс за замковим ровом перетворився ніби на висохле морське дно, освітлене місяцем. Мережево густих віт і галузок, обліплене грубою верствою пухкого снігу стало галуззям морських коралів[345].

Чи ж вони й справді такі скам’янілі, що черкаючи одна об одну, дзвонять?

Ні! Цього разу вже не ввижається!

Ясним, високим тоном сурмить сурма.

Троє людей, що в студіолі, а з ними й ґепард, підбігають до вікна: таки рухомий міст повільно спускається!

Ось, чути дзвіночки в пригороді[346]… ось на подвір’ї верхівці…

Тяжко ступають потомлені коні. Перед їхніми посрібленими намороззю головами пливуть хмарки білої пари.

Круг трьох саней метушаться ті, що приїхали й їхні слуги, кінні й піші.

— Слава! Таки прибув будівничий! Таки привіз отець Каєтан! — тішиться Адам і не втримується: поспішає назустріч.

Марія, що сама ходить у кунтушах і звикла вже до тутешньої одежі, завважує:

— Немов ув італійських одягах… і є там жінка…

— Мабуть привіз італійського архітекта…[347] та ще й з дружиною — завважує Карльос.

— Я піду також! — нетерпеливиться Марія.

Карльос лишився сам. Розправив члени й відчув, що разом із заметіллю зник і його неспокій.

Цікаво довідатись новини!..

А вони ж таки йдуть самі сюди! І немов відчиненими дверима в студіольо ринула велетенська хвиля… Летить просто на Карльоса, підхоплює й підносить високо-високо… аж точиться голова й туманіє в очах.

А в тім тумані біжать слова візіонерки-гітани з Бурґосу:

— «Втрачене знайдеш тоді, коли вважатимеш, що втрачене воно назавжди…»

Щосили розплющує очі Карльос і бачить, справді бачить: дійсна, жива Беата стоїть перед ним!

Жива!!..

Може трохи рожевіша — певно від холоду?.. Але ж — вона це! Вона! І навіть зо світлою «зірочкою чистоти» на щоках!

Стоїть і дивиться привітно, великими, зеленавими очима… очима «де Кастрового роду»!.. А під коміром, на шиї блищить масивна, старовинна спона — ізмарагд…

— «Зелений камінь ізмарагд…

«На ньому ж ці слова: «Бажання Раю…» — ще пропливло тонучим човником перед Карльосовими очима… чи уявою?., і вже він не чув, як Адам підхопив на руки його падаюче тіло…

Та млість не тривала довго. Карльос швидко прийшов до тями. Немов прокинувся від хвилевого сну, що… ніби ще продовжувався! Бо побачив майже суворе, вузьке й довге обличчя, типове для роду де Кастро й почув еспанські слова:

— Моя донька — Рената де Кастро…

— Рената!.. «Відроджена»!.. Яка ж у неї чарівна, ясна, довірлива усмішка!

Так: це третя лілія з одного й того стебла, що й Беата й Каталіна…

За вечерею Карльос зовсім опанував себе. Довго вже сиділи за столом, а розмова не спинялась і на мить.

Однак Адам не дуже був розрадуваний: найнятий архітект, коли отець Каєтан вертався з Києва, рішуче відмовився їхати «до папіжника».

Був бо він сочиніянин[348] і громада одновірців не дозволила йому «працювати для католика».

— Страшна річ, цей єретичний фанатизм! — обурювався Адам.

— У мене майнула була думка, — розповідав свої пригоди отець Каєтан, — що знайду в Бердичеві іншого, німчина, що ніби примандрував із жидами з Чехів. Тож я й вернувся до Бердичева. Та ж отці «від Святої Варвари»[349] повіли мені: що то — не німчин[350], а жидовин.

Адам підвів руки:

— Де ж би таки можна, щоб християнське житло з каплицею будував жидовин!

— Це ж був