Читати книгу - "Улюбленець слави, Джойс Кері"

я не тямила, що роблю, то й не відповідаю за свій вчинок; але він сердито заперечив,— мовляв, я чудово все тямила. Хоча й не бажала сама собі в цьому признатися. Але раптом, посередині фрази, він спинився, обличчя його набрало незвичного для нього вигляду — водночас подив і лють (на якусь мить він, як це не дивно, нагадав мені Джіма, коли йому в дитинстві не щастило одержати бажаного); рвучко повернувшись, Честер вийшов з кімнати.

61

Честер ніколи не пробачив мені «гріховної та жорстокої» спроби самогубства (це могло бути згубним і для нього, слідство безумовно зіпсувало б йому кар'єру), і після тих подій він почав ставитись до мене зовсім інакше. Тепер він дивився на мене вже не тільки як на коштовну власність, а і як на певну проблему; вдався, так би мовити, до цілком іншої дипломатії. Як і раніше, я була окупованою територією і не заслуговувала на довір'я, але тепер мене ще треба було й боятися... Я могла завдати йому шкоди.

Це його страшенно гнітило, та винним у тому, що така ситуація склалася, він вважав лише самого себе й усіляко намагався дійти бодай мінімальної згоди, аби залагодити «ситуацію».

Наступного ж дня він пішов до одного з своїх приятелів, котрий служив у департаменті учбових закладів, і, повернувшись, спитав, чи не маю я нічого проти того, щоб хлопця «підтягли» до екзаменів: якщо Том виявить здатність до класичних мов, він не бачить причини, чому б йому не складати конкурсний іспит в Істборо.

— Якщо я правильно все зрозумів,— пояснив він,— дочка міністра-радикала X... проходитиме конкурс у Тортон (дуже дорога закритого типу школа для дівчат), а у Тома в голові, думається мені, більше, ніж у всієї цієї родини разом.

На тому й погодились, і для Тома було взято репетитора, котрий почав готувати його до іспитів у Істборо.

Залагодивши це питання, Честер відразу ж перейшов до наступного.

— Тепер щодо Джіма,— сказав він мені якось уранці (в нього була дуже тривожна, ніч, він майже не склепив очей: після всього того, що сталося, йому почав дошкуляти шлунок).— Він що, справді не може повернутися, доки ми не виплатимо борги його «шахер-махерам»? (Авжеж, він знав це не згірш од мене).— Хочеш, я все з'ясую? Я був би дуже радий дати всьому цьому лад.

Звісно, я йому палко подякувала: як це схоже на нього, сказала я, він переживає за Джіма більше, ніж уся Джімова рідня.

— О, такі люди, як Джім,— відповів Честер (і я бачила, що він знову вдається до свого «благородного» тону),— справжнє свідчення того, яку велику місію відіграє імперія. Критики нашої політики щодо Нігерії не розуміють і не хочуть розуміти, що все зрештою залежить від людей — по той і по цей бік...

Одне слово, виголосивши невелику промову,— а то вже був добрий знак, - він знову став самим собою.

Годі й казати, що, коли Честер наступного разу зустрівся з Вілфредом (а тепер вони часто зустрічалися, у них було багато спільних справ), по невеличкій сімейній раді виявилося, що проблему Джімових боргів вирішити простіше простого. Вілфред і тітонька перевели на себе його боргові розписки, і тепер ніщо не заважало йому повернутись до Англії і з'явитись у його старих клубах, коли заманеться.

Але якщо ви гадаєте (як багато інших), ніби, пішовши мені назустріч, Честер проявив власну слабкість, ніби вся ця історія лише зайвий раз потверджує мій «поганий вплив» на нього, ви глибоко помиляєтесь. Істина полягала зовсім в іншому. Як чимало вершителів «великих справ», він, мов колючим дротом, відгородився від людей цілою системою відмагань і відкладань, і дрібноті було нелегко прорватися крізь неї. Але якщо все-таки щастило здолати цю перепону, ви знаходили коли не всього, то принаймні частку істинного, справжнього Честера.

Я знаю, вже тоді багато хто говорив (передусім тарбітонці), буцімто Честер зрадив свої релігійні принципи. Справді, йому тепер бракувало часу відвідувати церкву чи влаштовувати вдома молитовні зібрання, але у глибині душі — і це було видно під час першої-ліпшої критичної ситуації — він залишався глибоко віруючою людиною. Себто я хочу сказати, що навіть переставши проповідувати любов до бога й релігії, він, як і раніше, вірив у «свободу», «братерство» та «права людини».

Саме з цієї причини він почав оточувати Джіма ореолом героя і дбати про Томове майбуття,— може, навіть на шкоду самому собі. Він раптом згадав, що Джім — людина і Том — людина. Честер дуже зрадів, знайшовши справедливе вирішення Джімової проблеми (так само як він пишався тим успіхом, з яким «залагодив» моє питання), спритно обійшовши класовий момент Томової освіти,— спосіб, що задовольнив усі сторони.

Він переконався, що навіть найлівіші з радикалів не заперечують проти вступу в закриті школи за конкурсом, бо в конкурсі можуть брати участь усі.

І коли Том нарешті потрапив у Істборо (правда, не за конкурсом,— на це в нього ніколи не було шансів), Честер, зустрівши в директорському кабінеті школи кількох учнів, не дозволив собі упередженості й визнав, що це справді жваві й кмітливі хлопці. Давши змогу Томові вступити до Істборо (школа згодилася взяти його, якщо він про людське око складе конкурсні іспити — тоді ніхто не закине дирекції, ніби для Тома було зроблено виняток), він виявив міць, а не слабкість вдачі, і тому я пишалася ним.

62

У моїх родичів Леттерів не було ніяких підстав говорити (на жаль, я не могла заборонити їм так думати), що Честер погано ставився до Тома. Так само слушно було б вважати (цієї думки дотримувалися «найправовірніші» поплічники мого чоловіка), що Том ненавидів Честера й користався першою-ліпшою нагодою висловити непослух або й просто образити його. Справа була не в цьому. Важко бути сином видатного батька — але нітрохи не легше бути батьком видатного сина.

На все життя врізався мені у пам'ять той день, коли я вперше це збагнула. Незабаром після народження Селлі я встала з ліжка (на думку лікаря, зарано), щоб