Читати книгу - "Батько Вепр, Террі Пратчетт"

— Ні. Ні. Ні, — заскиглив він.

Похитуючись, Сітка сунув сходами.

— Ви повинні мені допомогти, — прошепотів він.

— У чому справа? — здивувався Сушняк. — Це ж просто шафа. Вона потрібна для того, щоб поскладати в неї весь свій старий одяг і не лишити місця для нового.

Двері шафи різко розчахнулися.

Сітці вдалося простягнути руки та схопити її дверцята, і якусь мить він непорушно стояв.

А тоді одним різким рухом його затягнуло в шафу, і двері зачинилися.

Маленький бронзовий ключик, клацнувши, повернувся в замку.

— Нам потрібно витягнути його, — сказав О Боже, біжучи сходами догори.

— Навіщо? — здивувалася Фіалка. — Вони не дуже приємні люди! Я вже це точно знаю. Коли він приносив мені їжу, то робив... непристойні пропозиції.

— Так, але... — Сушняк ніколи не бачив такого обличчя — лише в дзеркалі. Судячи з вигляду, Сітці було геть зле.

Він повернув ключ і відчинив двері.

— Ой леле...

— Я не хочу це бачити! Я не хочу це бачити! — залопотіла Фіалка, визираючи з-за його плеча.

Простягнувши руку, Сушняк узяв черевики, що спокійненько стояли посередині шафи. Він обережно поставив їх на місце й обійшов шафу навкруги. Ззаду вона була зроблена з фанери. На куті виднівся вицвілий напис „Дратлі та сини“, вулиця Федри, Анк-Морпорк».

— Вона чарівна? — нервово поцікавилася Фіалка.

— Ніколи не бачив чарівних предметів, на яких було зазначено виробника, — зауважив Сушняк.

— Чарівні шафи існують, — нервово продовжила Фіалка. — Увійшовши в них, можна опинитися в чарівній країні.

Сушняк знову опустив очі на черевики.

— Ну... так, — погодився він.

— ГАДАЮ, МЕНІ ВАРТО ВСЕ ПОЯСНИТИ, — сказав Смерть.

— Ага, я теж так думаю, — відказав Ридикуль. — Довкола мене бігають якісь чортенята, поїдаючи шкарпетки й олівці, нещодавно ми витверезили якогось хлопчину, який вірить, що є богом похмілля, а половина моїх чарівників намагається підбадьорити Фею Веселощів. Ми припустили, що щось сталося з Батьком Вепром. Ми мали рацію?

— Гекс мав рацію, Архіректоре, — виправив його Зрозум.

— ГЕКС? ХТО ТАКИЙ ГЕКС?

— Ем... Гекс думає, — точніше, вираховує, — що сьогодні відбулися значні зміни характеру віри, — сказав Зрозум.

Він відчував (сам не знав чому), що Смерті, ймовірно, не особливо до вподоби неживі предмети, здатні мислити.

— ЦЕЙ ПАН ГЕКС НАВДИВОВИЖУ ПРОНИКЛИВИЙ. БАТЬКО ВЕПР ЗАРАЗ... — Смерть зупинився. — ЦЕ СКЛАДНО ОПИСАТИ ЛЮДСЬКИМИ СЛОВАМИ. ВІН ПЕВНОЮ МІРОЮ МЕРТВИЙ, АЛЕ НЕ ПОВНІСТЮ... БОГІВ НЕМОЖЛИВО ВБИТИ. ПРИНАЙМНІ ОСТАТОЧНО. ЙОГО, ТАК БИ МОВИТИ, СИЛЬНО ПОСЛАБИЛИ.

— О боги! — вигукнув Ридикуль. — Кому знадобилося вбивати старого?

— У НЬОГО Є ВОРОГИ.

— Що ж він зробив? Пропустив димохід?

— У КОЖНОГО ЖИВОГО СТВОРІННЯ Є ВОРОГИ.

— У кожнісінького?

— ТАК. У ВСІХ. МОГУТНІ ВОРОГИ. АЛЕ ЦЬОГО РАЗУ ВОНИ ЗАЙШЛИ ЗАНАДТО ДАЛЕКО. ТЕПЕР ВОНИ ПОЧАЛИ ВИКОРИСТОВУВАТИ ЛЮДЕЙ.

— Хто такі «вони»?

— ТІ, ЯКІ ГАДАЮТЬ, ЩО ІДЕАЛЬНИЙ ВСЕСВІТ — ЦЕ КУПКА КАМІННЯ, ЩО РУХАЄТЬСЯ ПО КРИВІЙ. ВИ КОЛИ-НЕБУДЬ ЧУЛИ ПРО АУДИТОРІВ?

— Думаю, Скарбій...

— НЕ АУДИТОРІВ ГРОШЕЙ. А АУДИТОРІВ РЕАЛЬНОСТІ. ВОНИ ВВАЖАЮТЬ ЖИТТЯ ПЛЯМОЮ ВСЕСВІТУ. ЧУМОЮ. БРУДОМ. ПЕРЕШКОДОЮ НА ШЛЯХУ.

— На шляху чого?

— ЕФЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ ВСЕСВІТОМ.

— А я гадав, що ним управляють заради нас... Ну, насправді, заради Професора прикладної ентропії, але нам дозволили приєднатися, — сказав Ридикуль, у задумі пошкрябавши підборіддя. — І я б зміг управляти цією дивовижною академією, якби ці кляті студенти постійно не плуталися під ногами.

— ОТОЖ-БО.

— Вони хочуть нас позбутися?

— ВОНИ ХОЧУТЬ, ЩОБ ВИ БУЛИ... МЕНШ... ЧОРТ, ЗАБУВ ПОТРІБНЕ СЛОВО. БРЕХЛИВИМИ? А БАТЬКО ВЕПР — ВІН ЖЕ СИМВОЛ... — Смерть клацнув пальцями, спричиняючи гучне відлуння, і додав: — МРІЙЛИВОЇ БРЕХНІ?

— Брехливими? — обурився Ридикуль. — І мене це теж стосується? Та я такий чесний, як цей день довгий! Так, що на цей раз?

Зрозум потягнув його за мантію і прошепотів щось на вухо. Ридикуль відкашлявся.

— Мені щойно нагадали, що сьогодні найкоротший день у році, — сказав він. — Однак це ніяк не суперечить тому, що я щойно сказав, хоча я дякую колезі за його безцінну підтримку й постійну готовність виправити незначні, а радше мізерні помилки. Я навдивовижу правдива людина, пане. Промови на засіданнях Ради академії не рахуються.

— Я ПРО ЛЮДСТВО ЗАГАЛОМ. ЕМ... ВОНО ПОСТІЙНО КАЖЕ ВСЕСВІТУ, ЩО ВІН НЕ ТАКИЙ, ЯК Є.

— Ви мене підловили, — сказав Ридикуль. — Хай там як, чому ви взяли на себе цю роботу?

— НУ ХТОСЬ ПОВИНЕН БУВ. ЦЕ БУЛО ЖИТТЄВО НЕОБХІДНО. ЙОГО ПОВИННІ БУЛИ ПОБАЧИТИ. І УВІРУВАТИ. ДО СВІТАНКУ ВІРА В БАТЬКА ВЕПРА ПОВИННА ПОВЕРНУТИСЯ.

— Навіщо? — поцікавився Ридикуль.

— ЩОБ СОНЦЕ ЗІЙШЛО.

Двоє чаклунів витріщилися на нього, роззявивши роти.

— Я ДУЖЕ РІДКО ЖАРТУЮ, — сказав Смерть.

У цю мить звідкись почувся крик жаху.

— Схоже, це Скарбій, — сказав Ридикуль. — А дотепер він так добре тримався!

Причина крику Скарбія лежала на підлозі його спальні.

Це був чоловік. Мертвий чоловік. Живий такого виразу обличчя мати не міг.

Інші чарівники дісталися туди першими, тож Ридикулю довелося проштовхуватися через натовп.

— О боги! — скрикнув він. — Ну і обличчя! Наче він помер від страху! Що ж сталося?

— Ну, — сказав Декан, — наскільки я знаю, Скарбій відчинив свою шафу, і звідти вивалився цей чоловік.

— Справді? Я б не сказав, що наш бідолашний Скарбій настільки страшний.

— Ні, Архіректоре. На нього випав труп.

Скарбій стояв у кутку зі звичним доброзичливо-контуженим виразом обличчя.

— З тобою все добре, старий? — запитав Ридикуль. — Скільки буде одинадцять відсотків від числа 1276?

— Сто сорок і тридцять шість сотих, — негайно відповів Скарбій.

— Чудово, цілий і неушкоджений, — весело мовив Ридикуль.

— Не розумію, чому ви в цьому так упевнені, — сказав Завкаф неточних наук. — Лише те, що він нормально рахує, не означає, що все інше в нормі.

— А це необов’язково, — сказав Ридикуль. — Його робота — цифри. Бідолаха трохи ку-ку, але я читав про такі випадки. Він один із тих божевільних геліїв.

— Геніїв, — терпляче виправив Декан. — Їх називають геніями, Ридикулю.

— Яка різниця. Ці хлопці можуть легко