Читати книгу - "Лицедії, Сомерсет Вільям Моем"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Трохи згодом, коли вони вже сиділи у вітальні й курили, слухаючи радіо, Джулія, начебто між іншим, зронила заздалегідь приготовлене запитання:
— Скажи, ти вже вирішив, який фах обереш собі?
— Ще ні. А хіба треба поспішати?
— Ти ж знаєш, що я зовсім необізнана з такими речами. Твій батько каже, що, коли ти хочеш стати адвокатом, тобі треба поступити на юридичний факультет. Якщо ж, скажімо, тебе приваблює дипломатична кар’єра, то слід братися за вивчення мов.
Роджер так довго не зводив з неї свого пильного погляду, що Джулії ледве вдалося зберегти веселий, грайливий вираз на своєму обличчі.
— Якби я вірив у бога, то став би священиком, — сказав він нарешті.
— Священиком?
Джулія не могла повірити власним вухам. Спочатку їй стало ніяково, але за мить вона уявила собі Роджера кардиналом; він мешкає в розкішному римському палаці, увішаному чудовими картинами, і його оточують улесливі прелати. Потім вона побачила його в образі святого — в митрі й золотих шатах; милостиво всміхаючись, він роздає бідним хліб; вона, Джулія, стоїть оддалік у парчевому вбранні й перловому намисті. Родоначальниця родини Борджіа[38].
— Це цілком годилося б у шістнадцятому столітті, — сказала вона. — Нині трохи пізно.
— Не трохи, а дуже.
— Але я не розумію, що могло наштовхнути тебе на таку ідею.
Він не відповів, і вона заговорила знов:
— Ти що, почуваєш себе нещасливим?
— Майже так.
— Чого ж тобі бракує?
Роджер знову втупився в Джулію своїм загадковим поглядом. Їй важко було зрозумій, чи говорить він про все це серйозно, бо десь у глибині його очей іскрився сміх.
— Реальності.
— На бога, що ти хочеш цим сказати?
— Розумієш, мамо, досі я жив в атмосфері суцільної облуди. А тепер хочу покласти цьому край. Вам з батьком ця атмосфера не шкодить, ви до неї звикли, і вона здається вам райською. Я ж у ній задихаюся.
Джулія слухала його уважно, намагаючись зрозуміти, що він хоче сказати.
— Ми — актори, і до того ж актори, що досягли успіху в житті. Тому ми змогли оточити тебе з самого дитинства розкошами. Ти міг би перелічити на пальцях однієї руки акторів, які послали своїх синів до Ітону.
— Я дуже вдячний вам за все, що ви для мене зробили.
— Тоді за віщо ж ти нам дорікаєш?
— А я вам не дорікаю. Ви зробили для мене все, що могли. Жаль одного — ви вбили в мені віру в будь-які духовні цінності.
— Ми ніколи не заважали тобі вірити в що завгодно. Правда, самі ми не молимося, бо ми актори, і після восьми вистав на тиждень хочеться в неділю відпочити. Але я, природно, сподівалася, що про тебе подбають у школі.
Роджер якусь мить мовчав. Здавалося, йому коштувало великих зусиль продовжити свою думку.
— Якось, коли мені була років чотирнадцять, я стояв за лаштунками й дивився, як ти граєш. Це була, очевидно, чудова сцена, ти говорила так щиро, так зворушливо, що я не зміг утриматися від сліз. Я був просто приголомшений. Не знаю, як це точно висловити, але мене охопило тоді якесь піднесення. Мені було дуже шкода тебе, і водночас я почував себе справжнім героєм. Я обіцяв собі ніколи не робити нічого поганого й нечесного. А потім ти пройшла вглиб сцени до лаштунків і зупинилася коло того місця, де стояв я, сльози градом котилися по твоїх щоках; стоячи спиною до глядачів, ти своїм звичайним голосом звернулася до помічника режисера: «Що цей чортів електрик робить з освітленням? Я ж просила його не давати синього кольору!» А потім, не переводячи духу, ти знов повернулася до залу і вигукнула щось сповненим болю голосом, граючи далі.
— Але ж, любий, це була гра. Якби актриса насправді щоразу проймалася всіма тими емоціями, які вона зображує, то дуже швидко звелася б ні на що. Я добре пам’ятаю ту сцену. Вона викликала справжню овацію! Таких оплесків я більш не чула ніколи в житті.
— Мабуть, я був дурний, що сприймав тоді все за чисту монету. Але я вірив, що ти справді відчуваєш усе, що кажеш. І коли я побачив, що все це тільки гра, у мене всередині щось обірвалося. Відтоді я більш ніколи не вірив тобі. Один раз мене обдурили — і я дав собі слово, що вдруге зі мною вже цього не зроблять.
На устах Джулії заграла ніжна й лагідна усмішка.
— По-моєму, ти мелеш дурниці, мій хлопчику.
— По-твоєму — це, звичайно, дурниці. Ти не можеш відрізнити правди від облудності. Ти весь час граєш роль. Це твоя друга натура. Ти граєш, коли до тебе приходять гості, граєш перед слугами, граєш перед батьком, граєш переді мною. Авжеж, переді мною ти граєш роль люблячої, доброї й уславленої матері. Ти не живеш сама, в тобі живуть лиш ті численні ролі, що їх ти зіграла за своє життя. Я часто замислююсь — хто ти така, реальна істота чи тільки вмістище всіх тих образів, що їх тобі траплялося грати. Часом, коли ти заходила до порожньої кімнати, мене так і поривало відчинити раптово двері, але я боявся… боявся, що нікого там не застану.
Джулія здригнулась і швидко поглянула на нього. Які страшні речі він говорить! Вона слухала Роджера уважно й дещо тривожно, бо він говорив дуже серйозно і висловлював, очевидно, те, що давно вже накипіло у нього на душі. І ні разу вона не чула, щоб він говорив так багато.
— Отже, ти вважаєш, що я тільки граю?
— Не зовсім. Просто ти вся якась облудна. Облуда — ось твоя правда. Так
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лицедії, Сомерсет Вільям Моем», після закриття браузера.