Читати книгу - "Бар «Когут»"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Пройшла година, і поліція вивела із зони більшість пасажирів. Коли залишилось близько десятка, той чоловік у костюмі підійшов до Маалів і сказав:
— Пана Ньянга тут немає. Скільки у вас при собі грошей?
— Приблизно п’ятсот доларів США, — підвівшись відповів Абду.
— Добре. Ви можете зняти номер у готелі. Ідіть за цим поліціянтом. Він вас відвезе.
Уже знайомий їм полісмен кивнув, і вони підняли свої чували. Він провів їх через зал, потім вони вийшли з терміналу і пройшли на автостоянку, де на них чекав поліційний фургон. Поліціянт сів поряд із ними на заднє сидіння, і двадцять хвилин вони їхали мовчки порожніми звивистими вулицями, і вже біля входу в потворний п’ятиповерховий готель він сказав їм вилазити.
Перед дверима готелю він поінформував:
— Ви зупинитесь тут лише тому, що в’язниця переповнена. Не виходьте звідси ні за яких обставин. Через кілька годин ми за вами прийдемо. Є запитання?
Судячи з його тону, краще було ні про що не питати. Наразі вони були вдячні вже за те, що вони тут, а не у в’язниці. Полісмен зирив на них так, ніби ще не все було сказано. Він підпалив сигарету, випустив дим і сказав:
— І я б хотів оплати за свої послуги.
Бо відвернувся й прикусив язика. Абду поставив на землю свої чували й сказав:
— Звісно. Скільки?
— Сто американських.
Абду потягнувся до кишені.
ПОРТЬЄ ДРІМАВ У КРІСЛІ за конторкою і, здавалося, розсердився, що його потривожили о такій годині. Спершу він сказав, що вільних місць немає — готель заповнений під зав’язку. Абду зміркував, що готель і поліція в змові, і вся ця сценка з відсутністю вільних місць — частина спектаклю. Він пояснив, що його дружина хворіє, і їм треба десь заночувати. Портьє втупився в екран свого комп’ютера й примудрився знайти невелику кімнату, звісно, за преміум-ціною. Абду, здавалося, вже нічого не хвилювало, він забалакував портьє мов справжній заклинач змій. Сказав, що має тільки американську готівку, яка, звісно, тут неприйнятна — тільки західноафриканські франки. Фанта вдала, що от-от зомліє. Бо мало що розумів із швидкого обміну репліками французькою, але йому захотілося перегнутися через конторку й задушити того дерилюда. Абду не сприймав відмови й фактично жебрав кімнату. Портьє трохи відтанув і сказав, що вниз по вулиці є банк. Вони можуть заселитися в кімнату, але зранку він насамперед хоче отримати свої гроші в місцевій валюті. Абду погодився, розсипаючись у подяках, і портьє знехотя передав йому ключ.
Абду спитав, чи можна їм зателефонувати в США. У жодному разі. Коли за кімнату буде сплачено, тоді буде можна, але тільки з передоплатою. Уже була третя ночі — одинадцята вечора в США, — коли вони зайшли в маленьку задушливу кімнату на четвертому поверсі. Єдине вузьке ліжко було присунуте до дальньої стіни.
Чоловіки наполягли, щоб його зайняла Фанта, а самі заснули на підлозі.
ЗОЛА ПРОКИНУЛАСЯ О ТРЕТІЙ ночі, бо спати було неможливо. Усю ніч вона телефонувала, писала електронні листи й повідомлення Діалло Ньянгу, але безрезультатно. Коли її телефон задзеленчав викликом із невідомого номера, вона одразу прийняла його. Це був Бо, і за мить, почувши його голос, вона відчула справжнє полегшення. Він коротко переказав їй про все, що трапилось, сказав, що немає жодних ознак того адвоката і що поліція щойно вийшла з готелю, забравши Абду.
— А ви з мамою в безпеці?
— Ну, ми поки що не в тюрмі. Вони двічі повторили, що ми в готелі тільки тому, що в’язниця переповнена. Отже, знайшли цяточку для батька. А нам заборонено залишати готель.
— Я сто разів телефонувала тому адвокатові, — сказала вона. — Можеш дзвякнути йому звідти?
— Ні. Я користуюся телефоном портьє, і він зараз витріщається на мене й слухає кожне слово. Він не любить людей, які користуються його телефоном, але я вмовив його на єдиний дзвінок.
— Дай мені той номер, і я щось придумаю.
Бо віддав телефон портьє, потім знайшов біля вестибюля буфет. Він купив два круасани й каву, поніс їх до себе в номер і сидів там разом із Фантою в напівтемряві. Фанта відчула полегшення від того, що він поговорив із Золою.
Вони їли й попивали каву і знову чекали на стукіт у двері.
33
О ДЕСЯТІЙ РАНКУ Зола прийняла рішення вирушити до Сенегалу.
Вони сиділи в кафе книгарні «Крамер» на Дюпонсеркл — ноутбуки відкриті, папери розкидані столом, наче вони працювали тут щодня, але вони не працювали, принаймні як фіктивні адвокати.
Увесь ранок вони обговорювали сценарії. Марк і Тодд розуміли, що їй треба їхати, але вони боялися, що її там затримають і не відпустять назад. Її батько вже у в’язниці. Фанта і Бо невдовзі можуть до нього приєднатися. Якщо там з’явиться Зола, спричинивши неприємності, всяке може статися. Вона заперечувала, мовляв, вона громадянка США зі справжнім паспортом і, позаяк віза на перші дев’яносто днів не потрібна, вона будь-якої миті може забратися звідти. Зола сказала, що повідомить про свої плани сенегальське посольство в Вашингтоні, а якщо хтось завадить їй повернутися додому там, вона повідомить про це американське посольство в Дакарі. Вона вважала, що навряд чи її там заарештують, а якщо й так, вона до цього готова.
Марк запропонував їй зачекати день-два і спробувати знайти в Дакарі іншого адвоката. Вони знайшли в інтернеті цілу купу таких начебто старих фірм з репутацією. Насправді деякі фірми мали такий багатообіцяючий вигляд, що Тодд саркастично зауважив, що їм буде чим там зайнятися, якщо доведеться тікати із США.
— А в Сенегалі є білі люди?
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бар «Когут»», після закриття браузера.