Читати книгу - "Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу"

/Поліна/

У мене почуття, ніби мене занурили у брудну калюжу. Досі трясе від цієї зустрічі. Я вже не рада, що приїхала сюди. Хочеться розвернутись, сказати Артему, що їдемо назад. Не житиму я там, де снують такі зразки людських самок. Можливо, у Даміра взагалі тут цілий гарем? Адже ми ні про що не говорили.

«Тільки трахалися», – люб'язно підказує внутрішній голос.

Щоки відразу обпалює рум'янцем. Що б там не думалося, але це правда. Я дивилася на його тіло та скакала на міцному члені, замість того, щоб розпитати про серйозні речі.

Якоїсь миті мене хвилею огортає зневага до самої себе. Чого вже… Якщо я себе не можу прийняти, то можна й таким, як Ірен.

Але Артем тягне мене за рукав.

– Пішли, забий на цю кобру. Отрутою плюється, що шеф її витурив звідси. Ніяк не може прийняти, що дешеві силіконові тьолки його не цікавлять.

– Тільки дорогі? – з гіркотою цікавлюся я.

Анька стискає мій лікоть та шипить:

– Не неси нісенітниці.

Смішно дуже. Нічого не скажеш. Але чомусь інших слів не виходить.

Мене затягують у будинок, проводять у кімнату. Вона така… у світлих тонах, дуже приємна. Є персональна ванна кімната та болкончик. Шафи, столик, дзеркало, тумбочки для будь-яких жіночих дрібниць, на стіні плазма, щоб дивитися всякі серіали та ток-шоу.

Я тільки зітхаю. Ось як. Щоправда, скаржитися гріх, гарна кімната, навіть чудова. І я зовсім не проти пожити так. Люблю серіали, люблю полежати у ванні з піною та сіллю. А ще я люблю всі ці чудові жіночі штучки, які могла дозволити собі тільки в дуже невеликих кількостях.

– Розташуйся, – пропонує Артем.

– Але… – починає Аня.

– Пішли, зараз дещо покажу, – раптово підморгує він та забирає її в коридор.

Аня напрочуд не пручається. Спочатку я хочу піти за ними, але потім наче щось зупиняє. На мене накочує якась

Я не знаю, скільки часу стою та дивлюся у вікно. Здригаюсь, тільки коли чується, як відчиняються двері.

Повертаю голову та бачу за кілька метрів про себе… Даміра.

Дихання перехоплює. Який же він таки гарний. Як йому йдуть ці штани з відпрасованими стрілками, біла сорочка, що облягає сильні плечі, краватка. Таким я його ще не бачила. Піджака немає, але, певно, десь залишив.

Розумію, що не можу нормально розуміти, всі думки про власну нікчемність, бажання вирушити додому, влаштувавши маленький скандал, пирхнути та розвернутися… просто кудись зникають.

Я просто стою, дивлюся на цього неймовірного чоловіка і не можу відвести погляд. Зараз мені здається, що немає нічого важливішого, ніж Дамір.

«Ай-яй, – говорить внутрішній голос. – Зовсім себе втратила, тільки можеш, що стояти та дивитися на чоловіка. Може, відразу на коліна, Поліно, га?»

Струшую волоссям. Нема чого про таке думати. Дамір, принаймні, не веде себе як мудак. А ось я вже думаю категоріями останньої занепалої дівки.

– Тобі не подобається? – раптово питає він.

Я на мить гублюсь, що відповісти. Він взагалі про що?

Розгублено дивлюсь на всі боки.

– Що? – обережно перепитую, намагаючись зрозуміти, про що зараз спитали.

– Тобі не подобається кімната? – спокійно повторює Дамір та складає руки на грудях.

Я трохи напружуюся, наче чекаю чогось поганого. Але потім смикаю себе. Не треба так, він не хоче нічого поганого. Він намагається розібратися у ситуації.

– Подобається, – видихаю я. – Вона гарна дуже.

Дамір трохи хмуриться. Здається, намагається зрозуміти, що мене глине. Адже не дурень і не сліпий. Це я зрозуміла ще за нашої першої зустрічі.

Він підходить, виявляється зовсім поряд. Голова йде навколо його парфуму, від близькості. І треба було б зробити крок назад, відійти, щоб нормально розуміти та хоч якось оцінювати ситуацію, але в мене нічого не виходить.

Дамір вже стоїть зовсім поряд. Він чіпляє моє підборіддя пальцями, піднімає обличчя і дивиться просто у вічі.

– Скажи мені правду, Поліно. Я хочу знати правду. У моєму будинку ніхто не посміє тебе образити, за будь-який натяк на це він дуже поплатиться. Я тобі обіцяю.