Читати книгу - "Апологія Сократа. Діалоги"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ф е д р. Чудово ти, шляхетний, це сказав. Я й не прошу, щоб ти говорив, від кого і як усе чув, лише зроби, що кажеш. Обіцяй розповісти інакше, ніж у цьому сувої, до того ж краще й не менше, ніж у ньому, аби не так само. А я обіцяю тобі, за прикладом дев’яти архонтів{224}, [E] поставити в Дельфах не тільки моє, а й твоє золоте зображення на весь зріст.
С о к р а т. Премилий ти і направду золотий, мій Федре, але не маєш рації, якщо думаєш, начебто я тверджу, що Лісій у всьому помилився і нібито можна про все це сказати цілком інакше, ніж у нього. Навіть у слабенького письменника знайдеться не одне щось варте уваги. Візьмімо, наприклад, те, про що мова. Як ти гадаєш: чи той, хто, доводячи, що треба більше турбуватись про незакоханого, аніж про закоханого, [236] не буде хвалити розважливість і ганити нерозважливість? Адже це очевидне, і хіба тут можна сказати щось інше? Таке, гадаю, можна припустити й вибачити оповідачеві. У таких випадках слід хвалити не винахідливість, а виклад і, навпаки, там, де докази не такі очевидні й необхідні та де їх трудно знайти, там, крім викладу, треба похвалити й винахідливість.
Ф е д р. Погоджуюся з твоєю думкою, тому що [B] ти, на мій погляд, доречно говориш. Я зроблю так: дозволю тобі прийняти засновок, що закоханого можна радше визнати хворим, ніж того, хто не любить. І якщо ти у всьому іншому зумієш висловитись інакше, ніж Лісій, причому повніше і краще, тоді твоя викарбувана статуя стоятиме в Олімпії поруч із священним дарунком Кіпселідів!{225}
С о к р а т. Ти, Федре, серйозно сприйняв те, що я напав на твого улюбленця, пожартувавши з тебе. Ти таки вважаєш, ніби я справді намагаюсь перевершити його хист і сказати щось інше, різноманітніше, ніж мовив Лісій?
[C] Ф е д р. Щодо цього, то ти, мій любий, попався в таку ж пастку. Тобі не залишається нічого іншого, ніж говорити, як умієш. Іншої ради немає. Але щоб не змушувати нас, як у комедії, вдаватися до суперечок, то стережись і не примушуй мене повторити твої власні слова: «…якщо я, Сократ, не знаю Сократа, то забув і самого себе» або «хотів говорити, але манірився». [D] Зваж, що ми звідси не підемо, поки ти не висловиш того, що в тебе, як ти сказав, у грудях. Ми тут у безлюдному місці, я сильніший і молодший за тебе, тож, узявши до уваги все це, не чекай насильства, а краще говори з доброї волі.
С о к р а т. Ех, шановний Федре, але ж я осмішусь, якщо я, проста людина, ні з того ні з сього буду змагатися із таким знаменитим письменником!
Ф е д р. Знаєш що? Перестань маніритися передо мною. У мене напохваті є ще щось: досить мені це сказати, щоб ти нарешті заговорив.
С о к р а т. Не говори цього!
Ф е д р. Ні, я обов’язково скажу, і моє слово буде клятвою. [E] Клянусь тобі — але ким, яким богом? Ну, хочеш, цим платаном? Далебі, якщо ти мені не виголосиш промови перед оцим деревом, то я ніколи не покажу й не переповім тобі нічиєї промови!
С о к р а т. Ой, лишенько! Негіднику! Знайшов же ти спосіб змусити любителя чужих промов виконати твоє веління!
Ф е д р. То чому ти знову викручуєшся? Що з тобою?
С о к р а т. Уже згоден, раз ти так поклявся. Хіба мені під силу відмовитись від такої учти?
[237] Ф е д р. Говори ж.
С о к р а т. Знаєш, що я зроблю?
Ф е д р. Що саме?
С о к р а т. Я говоритиму, затуливши обличчя, аби якнайскоріше проказати всю мою промову і щоб, дивлячись на тебе, не затинатись від сорому.
Ф е д р. Та роби як хочеш, тільки говори.
С о к р а т. Нумо, дзвінкоголосі Музи — ви, які так зветесь за ваш спів або від музичного племені лігурів{226}, — допоможіть мені повідати те, про що мене змушує говорити оцей чудовий юнак. [B] Хай його друг, якого він вважав мудрим, тепер виявиться ще мудрішим.
Жив-був собі хлопець, або радше підліток, гарний на вроду, в якого не один закохався. Серед них був один неабиякий хитрун, закоханий не менше, ніж інші. Але він запевняв цього хлопця, що його не любить. Одного разу почав йому доводити, що треба бути прихильним до того, хто не любить, а не до закоханого. А говорив він приблизно так:
Хоч би про що, хлопче, ми розмірковували, [C] треба виходити від однієї засади: слід знати, про що розмірковуєш, інакше розмірковування приречене на цілковиту невдачу. А більшість людей так і не помічає, що не знає суті предмета. Не домовившись щодо неї спочатку, немовби вона вже відома, вони за це розплачуються під час дальшого перебігу розмірковування. Тому вони ані між собою, ані з іншими не можуть дійти згоди. Отож, нехай не трапиться з нами те, за що дорікаємо іншим. Коли ми з тобою маємо вирішити питання, [D] з ким зав’язати дружбу — з закоханим, чи з незакоханим, — то треба насамперед домовитись щодо визначення, що таке любов і в чому її сила. Далі, не випускаючи з уваги цього визначення і посилаючись на нього, дослідимо, чи любов приносить користь чи шкоду.
Що любов є свого роду пристрасть — це ясно кожному. Та й знаємо, що й незакохані відчувають потяг до краси. Отже, чим відрізняється закоханий від незакоханого? Треба мати на увазі, що в кожному з нас є два первні, які нами керують і провадять нас, а ми за ними йдемо, хоч би куди вони вели. Перший — це вроджене прагнення до насолод, [E] другий — набуті переконання про доброчесність. Ці первні інколи діють узгоджено, але буває, що вони перебувають у розладі. Тоді гору бере то один, то другий. Коли наше переконання про доброчесність розсудливо веде нас до неї і своєю силою бере гору, [238] то це називають здоровим глуздом, нерозумна ж пристрасть до насолод, яка опанувала нас своєю владою, зветься нестриманістю. Зрештою, нестриманість має багато назв, тому що вона багатолика і різновидна. Той її різновид, котрий особливо виділяється, [B] дає назву людині, яку він опанував, хоча б ця назва була негарна
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Апологія Сократа. Діалоги», після закриття браузера.