Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли він приїхав у консульство, делегація була вже готова. Очолював її месьє Флео, канцлер консульства, людина, яку Жан-Батіст завжди бачив сумирно сидячою за рахунками та щоденною кореспонденцією, але яка була, хоч і значно нижчим за месьє де Майє, а все-ж таки представником тієї ж дипломатичної касти. Він одягнувся у вишивані шати, мав капелюха з пір’їною. Ніколи ще канцлер не виглядав так поважно. Праворуч від нього тримався месьє Фрізетті, перший драгоман консульства. Він пускав у хід свої таланти в місті, обравши заробітком переклад ділових паперів. Консул довіряв йому при нагоді тлумачення важливих переговорів, і він мав акредитацію для перекладу всіх офіційних паперів, стосовних турків. Ліворуч від месьє Флео, на коні, зацяцькованому, немов то був кінь принца, поважно сидів Брело. Його насилу висадили в сідло, бо він ледве міг розігнутися через напад подагри, але виглядав у своїй високій каштановій перуці та найдорожчому шовковому камзолі непогано. Позаду їхав кабріолет, у якому не було нікого, крім кучера. Брело було зроблено честь дозволом на зворотному шляху зайняти в ньому місце поруч із послом. За кабріолетом, у два ряди, на гірших конях, їхали четверо купців, обраних у наслідок тривалих переговорів. Двоє з них були венеціанцями, та отримали привілей увійти до складу почту, коли погодилися надати свій дім абіссінському послу. В усіх цих протокольних обговореннях швидко був зафіксований лише єдиний пункт: Понсе мав задовольнитися тим, що їхатиме позаду. Він зайняв це місце вельми охоче. Делегація рушила з місця о десятій годині. Було узгоджено, що після з’єднання з караваном емісара кортеж проведе останнього до колонії, проїде під балконом консульства, звідки його привітає месьє де Майє — він не міг зробити більшого, бо дипломат не був ще прийнятий, і не відбувся ще офіційний обмін паперами, необхідними для акредитації. Далі, посла відвезуть до Венеціанського міста, як звалася та частина франкської колонії, де мешкали італійці.
Кортеж перетнув Старий Каїр, їдучи повз мури таким чином, щоб не пригортати зайвої уваги турків, що завжди ставилися з недовірою до цих парадів, коли не знали, з якого приводу вони влаштовані. Потім вони виїхали в передмістя через ворота Кота, і незабаром опинилися в пустелі. Зупинилися за чверть льє від міського мура, поруч з тим храмом, повз якого Понсе скакав напередодні в місячному світлі. День був гарячий, і вітер пустелі здіймав піщані хмарки, які кололи очі. Тримаючись неподалік один від одного, вершники, які складали делегацію, розташувалися так, що кожний опинився в затінку. Це було досить незвичайне видовище. З сірої пустелі поставали величезні, пошкоджені вітрами, грецькі колони. Позаду них трималися немов застиглі в своїх сідлах вершники шляхетного вигляду, змокрілі під багатими шатами й перуками. Дехто з них задивлявся на обрій. Інші, щоб чимось зайняти себе, рахували на землі чорненькі та блискучі кульки, котрі залишалися після овець, за якими пильнував старий пастух у тюрбані.
Понсе, який, по мірі очікування, починав уже побоюватися неприємних питань, запропонував себе, щоб їхати вперед розвідником. Він пришпорив коня, з годину проскакав галопом, і, нікого не побачивши, повернувся риссю назад.
Година була пообідня. Він знайшов шляхтичів пішими, в сорочках, змучених спрагою, готових обрушити свій гнів на нього.
— Нічого не розумію, — сказав він їм. — Мабуть, трапилося щось страшне.
Було зрозуміло, що ті вже сумнівалися в самому існуванні посла. Якщо всі хвилювалися через те, що не могли з ним познайомитися, то Понсе, який знав Мюрада надто добре, мав інші причини перейматися його долею.
— Зараз буде четверта година, — сказав Жан-Батіст. — Я пропоную вам повернутися. Ми відрядимо двох яничарів, щоб стояли на варті та подали сигнал тривоги, якщо Мюрад з’явиться вночі.
Не чекаючи відповідей, які не могли бути люб’язними, він пришпорив коня та поскакав у напрямку Каїру.
Розділ 4
Двоє вартових-арабів, що охороняли того дня ворота Кота, були добрими старими вояками, вкритими славетними рубцями. Ага яничарів виказав їм свою вдячність за довгу службу призначенням на цей спокійний пост, на якому вони й доживали свого віку. Каїру в ті часи більше загрожували внутрішні заворушення, ніж набіги ворогів. Тим, хто стояв біля воріт, достатньо було зачиняти їх на ніч від гієн та інших пустельних звірів. Удень старі грали в карти, сидячи по-турецькому на килимі в затінку великої арки воріт, та пили чай, який їм приносив з сусіднього базару босоногий хлопчисько. Біля дев’ятої години ранку, в юрбі, яка вливалася в місто, вони помітили чоловіка в широких штанях з високим фланелевим поясом, який носять курди. Він був доволі тілистим, і важко тиснув на спину бідолашного мула. Тварина встала посеред схилу, який вів до воріт, і не хотіла зрушувати. Чоловік вибивався з сил, стукаючи її по боках зламаним та вичовганим уже дрючком, який не справляв на скотину жодного враження. Мула підштовхували троє чорних рабів — їх можна було прийняти за нубійців, хоча вони й не зовсім були на них схожі, — але він уперто присідав на задні ноги, тому їм вдавалося лише не дати йому сісти остаточно. Трохи осторонь троє прив’язаних один до одного нав’ючених віслюків та другий мул чемно поскубували ростки трави, що пробивалася між плитами парапету.
Чоловік нарешті зліз із норовистої тварини, підійшов до вартових та зупинився перед ними, ледь дихаючи після цього переходу довжиною в десять кроків.
— О, дорогі мої друзі, брати мої! — важко зітхнувши, мовив він їм, — чи не могли б ви допомогти мені довести цього мула аж до цього місця. Ця клята тварина жодного разу в своєму житті не заходила до міських воріт. Вона злякалася, і більш їй ні до чого немає справи.
— Звідки ти сам? — спитав один з вартових. — У твоєму місті, напевно, немає воріт?
— Я з Вану, в Анатолії, і, клянусь честю, воріт у нас вистачає. Але мій мул і я — це різні речі. Я купив його в селян у Родючій Аравії.
— Тоді це мул, який не знає грамоти! — сказав старий та засміявся.
Другий старий, хоча й не зрозумів, що в цих словах було такого смішного, просто перейнявся веселістю свого товариша. Подорожній, почувши, що вони сміються, вирішив, що краще буде розсміятися й собі, та зробив це так щиро, що в нього з голови мало не злетів шовковий тюрбан.
— Куди ж ти йдеш з цією скотиною, яка не
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен», після закриття браузера.
