Читати книгу - "Аутсайдер"

Уткнувшись обличчям у груди Ралфа, Джинні мовила:

— То чому на жодному відео немає того чоловіка з обпа­леним обличчям?

— Не знаю.

— Мені не байдуже до Марсі, звісно що ні, — вона підвела погляд, і Ралф побачив, що дружина плаче. — І не байдуже до її дівчаток. І не байдуже до Террі, як вже так… і до Пітерсонів… але передусім мені не байдуже до тебе й Дерека. Ви, хлопці, — це все, що в мене є. То чого ти не можеш про все забути? Досидіти до кінця відпустки, сходити до мозкоправа й перегорнути сторінку?

— Не знаю, — відповів Ралф, хоча насправді знав. Просто не хотів казати цього Джинні, коли вона була в такому стані. Він не міг перегорнути цю сторінку. Поки що — ні.

  4

Тієї ночі він сидів за столиком для пікніків у себе на задвірку, курив «Тіпарілло» [169] й дивився на небо. Зірок не було, набігали хмари, але за ними все одно проглядався місяць. Так і з правдою трапляється, подумалося Ралфу, — тьмяне світне коло поза хмарами. Інколи промені пробиваються, а інколи хмари густішають і світло зникає взагалі.

Одне він знав напевне: із приходом ночі той сухий туберкульозник із казки Юна Сабло ставав правдоподібнішим. Не те щоб Ралф спромігся в нього повірити — у такі речі він вірив не більше, ніж у Санта-Клауса, — але міг його собі уявити: схожий на Слендермена [170], тільки шкіра темніша, така собі лякачка для американських дівчаток пубертатного віку. Високий, похмурий, у чорному костюмі, обличчя — мов лампа, і носить він із собою велику торбу, куди поміститься маленький хлопчик чи дівчинка, якщо підтягне коліна до грудей. Як розповідав Юн, мексиканський бабай подовжував собі життя, п’ючи кров дітлахів і втираючи у шкіру їхній жир… і нещастя, що трапилось із малим Пітерсоном, було хоч і не точно таке, а все ж схоже. Чи можливо, що вбивця (чи то Мейтленд, чи то «нев-суб» із розмитими відбитками) насправді вважав себе вампіром або якоюсь надприродною істотою? Чи не було такого з Джеффрі Дамером [171], який вірив, що створює зомбі з безхатьків, яких убиває?

«Але це аж ніяк не відповідає на запитання, чому на жодно­му відео немає того обпеченого чоловіка», — подумав Ралф.

Почувся голос Джинні:

— Ходи в дім, Ралфе. Скоро піде дощ. Можеш докурити свою смердючку на кухні, якщо тобі так кортить.

«Але ти кличеш мене в дім не через дощ, — подумав Ралф. — Ти хочеш, щоб я зайшов у дім, бо якась частина тебе вважає, що той Юнів чоловік із торбою ширяє десь поблизу, крадеться обережно, щоб не вскочити під промінь нашого ліхтаря на задвірку».

Ясна річ, це все дурниці, але він розумів неспокій дружини. І сам його відчував. Як там казала Джинні? «Що більше відкривається фактів, то химернішою стає справа».

Ралф зайшов у дім, відкрив на кухні кран, загасив свою «Тіпарілло», а тоді схопив із зарядного стенда свій мобільник. Коли Гові взяв слухавку, Ралф сказав:

— Ви з містером Пеллі можете прийти завтра до мене додому? Маю дещо вам розповісти, і в деякі речі буде важко повірити. Приходьте на ланч. Я піду до «Руді» й накуплю сендвічів.

Гові одразу погодився. Ралф завершив виклик й у дверях побачив Джинні, яка позирала на нього, склавши на грудях руки.

— Ніяк не облишиш? — спитала вона.

— Ні, серденько. Не можу. Вибач.

— Тільки будь обережний, — зітхнула вона.

— Буду обережний, мов линвоходець.

— Дивись мені, інакше я з тебе самого линву сплету. І не треба тобі йти по сендвічі до «Руді». Я щось приготую.

  5

У неділю дощило, тож вони зібрались у вітальні Андерсонів за обіднім столом, яким користувалися нечасто. Ралф, Джинні, Гові й Алек. Юн Сабло, мешканець Кеп-Сіті, приєднався до них по «Скайпу» через ноутбук Гові Ґолда.

Ралф почав із того, що переповів усім відомі факти, а тоді передав слово Юну. Лейтенант повідав Гові з Алеком знахідки в сараї Елфманів. Коли Сабло закінчив, Гові сказав:

— Це все геть нелогічно. Власне, до логіки тут як до неба рачки.

— То цей чоловік спав на горищі в закинутому сараї? — спитав Алек Юна. — Переховувався? Так ви вважаєте?

— Це робоча гіпотеза, — відповів Юн.

— Якщо так, то це точно не Террі, — сказав Гові. — Він був у місті всю суботу. Уранці водив дівчаток у муніципальний басейн, а після обіду був у парку Естель Барґи, готував поле до матчу — цей його обов’язок як тренера команди-господарки. І тут, і там свідків було вдосталь.

— А з вечора суботи до ранку понеділка, — вставив Алек, — він сидів за ґратами в окружній в’язниці. Тобі, Ралфе, це добре відомо.

— У Террі майже на кожному кроці були якісь свідки, — погодився Ралф. — У цьому й полягає суть проблеми, але забудьмо про це на хвилинку. Хочу дещо вам показати. Юн уже бачив, сьогодні зранку переглядав матеріали. Але перед переглядом я дещо в нього спитав, і те саме запитання поставлю вам і зараз. Хтось із вас помітив біля суду вкрай понівеченого чоловіка? У нього щось було на голові, але наразі я вам не казатиму, що саме. Бачили такого?

Гові сказав, що ні. Усю увагу він зосередив на своєму клієнті та його дружині. Інша справа — Алек Пеллі.

— Ага, я його бачив. Він так як обгорів у пожежі. А на голові в нього було…

Він замовк і вирячив очі.

— Кажи, — мовив Юн зі своєї вітальні у Кеп-Сіті. — Не тримай цього в собі, аміго. Тобі полегшає.

Алек узявся терти скроні, наче в нього розболілась го­лова.

— Тоді я вирішив, що це бандана чи хустка. Ну, бо він, типу, випалив собі все волосся в пожежі й, може, воно не відростало через шрами, а він хотів уберегти шкіру від сонця. Тільки то могла бути сорочка. Та, якої не знайшли в сараї, ось про що ви думаєте? Та, що була на Террі, коли він потрапив в об’єктиви камер спостереження на вокзалі?

— Похвальну грамоту йому, — сказав Юн.

Гові глянув на Ралфа й насупився.

— То ти й досі хочеш повісити це все на Террі?

Тоді вперше заговорила Джинні:

— Він просто намагається дійти істини… і я, до речі, не певна, що це хороша затія.

— Проглянь ці відео, Алеку, — сказав Ралф, — і знайди на них обгорілого чоловіка.

Ралф запустив ролик «Каналу 81», потім ролик «Фоксу» і зрештою, на прохання самого Алека (який так близько нахилився до ноутбука Джинні, що мало не торкався екрана носом), знову ролик «Каналу 81».

— Його немає. Бути цього не може.

— Він стояв поруч із хлопцем, який розмахував ковбойським капелюхом, правильно? — поцікавився Юн.

— Певно що так, — відповів Алек. — Поруч із ним і трохи вище від білявої репортерки, що їй заїхали плакатом по макітрі. І репортерку, і чоловіка, що махав плакатом, я бачу… а того чоловіка не бачу. Як таке може бути?