Читати книгу - "Аутсайдер"

— Повернімося на хвилиночку до відбитків пальців, — обізвався Гові. — Юне, скільком особам належать відбитки у фургоні?

— Криміналісти кажуть, що десь шістьом.

Гові застогнав.

— Не журися так. Ми визначили принаймні чотирьох: фермер із Нью-Йорка, якому належить фургон, старший син фермера, що інколи водив фургон, малий, що його вкрав, і Террі Мейтленд. Ще одні чіткі відбитки належать особі, яку ми не змогли поки ідентифікувати, — це може бути хтось із друзів фермера чи один із молодших дітлахів, які гралися в салоні. Плюс — ті розмиті відбитки.

— Ті самі нечіткі відбитки, що ви знайшли на пряжці від пояса?

— Імовірно, проте ми не певні. Там є кілька видимих ліній і завитків, але їм далеко до явних ознак збігу, що їх приймають на суді як речдоки.

— Угу, окей, зрозумів. То, може, хтось із вас трьох, джентльмени, зуміє відповісти на таке запитання. Чи може таке бути, щоб людина, яка так сильно постраждала від вогню — руки, а також обличчя, — мала ось такі відбитки? Щоб лінії так розпливлися, що їх неможливо іденти­фікувати?

— Так, — мовили Юн та Алек в унісон, тільки відповідь дещо продублювалася через затримку в передачі даних.

— Проблема в тому, — сказав Ралф, — що в того обпеченого біля суду на руках були татуювання. Якщо вигоріли пучки пальців, то яким чином залишились тату?

— Буває, — похитав головою Гові. — Якщо я горю, то щоб загасити вогонь, я б’ю по тілу долонями, а не тильним боком, правильно? — він почав ляскати себе по масивних грудях, щоб продемонструвати. — Долонями і б’ю.

На мить запала тиша. Тоді заговорив Алек — тихим, майже нечутним голосом:

— Той обсмалений хлоп таки був біля суду. Можу на цілому стосі Біблій заприсягтися.

Ралф сказав:

— Отже, криміналісти Поліції штату роблять аналіз тої речовини, від якої в сараї сіно потемніло. А ми тим часом що можемо вдіяти? Готовий вислухати ваші пропозиції.

— Треба вертатися в Дейтон і все там перевірити, — сказав Алек. — Нам відомо, що там побував Мейтленд і що там побував фургон. Тож і відповіді на деякі запитання теж можуть бути там. Я сам туди не зможу злітати, бо забагато вудок позакидав у став, але є серед моїх знайомих одна надійна людина. Зателефоную та дізнаюся, чи знайдеться в нього час.

На тому вони й домовилися.

  6

Відтоді як убили її батька, десятирічна Ґрейс Мейтленд погано спала, а нетривкий сон, на який вона спромагалася, повнився кошмарами. У неділю по обіді втома навалилася на неї, мов м’яка гиря. Поки мама з сестрою готували на кухні торт, Ґрейс пробралася на другий поверх і лягла у своє ліжко. Хоч і дощило, сонячного світла було вдосталь, і це було добре. Темрява тепер її лякала. Вона чула, як унизу гомонять мама із Сарою. І це теж було добре. Ґрейс заплющила очі, і хоч їй здалося, що повіки вона розтулила за якусь секунду чи дві, напевно, насправді минули години, бо дощило набагато сильніше і світло потьмяніло. Кімнату заполонили тіні.

На її ліжку сидів чоловік і дивився на неї. На ньому були джинси й зелена футболка. Татуювання вкривали тильні боки долонь, повзли вище по руках. Змії, хрест, кинджал і череп. Зараз його обличчя вже мало чим нагадувало недбалий виріб із глини «Плей-Доу». Та Ґрейс усе одно його впізнала. Це був той самий чоловік, який зазирав у вікно в кімнаті Сари. Тепер хоч очі-соломинки зникли. Тепер це були очі її батька. Ґрейс їх серед тисячі розпізнала б. Дів­чинка загадалася, чи це відбувається насправді, чи тільки уві сні. Якщо так, то такий сон усе одно кращий за нічні жахіття. Хоч на дрібку кращий.

— Татку?

— Ясна річ, — відповів чоловік.

Зелена футболка змінилася на татову спортивну, із «Золотими драконами», і Ґрейс упевнилася — це таки сон. Потім «Дракони» перетворилися на щось таке біле, як лікарняний халат, потім — знову на зелену футболку.

— Я люблю тебе, Ґрейс.

— Ти не схожий на тата, — відповіла дівчинка. — Ти просто його копіюєш.

Чоловік нахилився до Ґрейс. Вона відсахнулася, не відриваю­чи погляду від батькових очей. Вони вдавалися чоловікові краще, ніж той «я-тебе-люблю» голос, але це однаково був не тато.

— Я хочу, щоб ти пішов, — сказала вона.

— Звісно що хочеш, а люди в пеклі хочуть холодненької водички. Ти журишся, Ґрейсі? Сумуєш за татком?

— Так! — Ґрейс заплакала. — Я хочу, щоб ти пішов! Це не таткові очі, ти просто прикидаєшся!

— Не чекай від мене співчуття, — сказав чоловік. — Як на мене, то це добре, що ти журишся. Сподіваюсь, ти ще довго сумуватимеш. І плакатимеш. Уа-уа-уа, як мала ди­тина.

— Будь ласка, йди!

— Дитятко хоче пляшечку? Дитятко напудило в штанці, геть мокреньке? Дитятко плаче, уа-уа-уа?

— Припини!

Чоловік відхилився.

— Припиню, якщо ти дещо для мене зробиш. Зробиш для мене одну штуку, Ґрейсі?

— Що?

Він розповів, а потім Сара почала її трусити й казати, щоб вона спускалась і поїла торт, тому це таки був сон, поганий сон, і їй не треба було нічого робити, але якщо вона зробить, то ця мара більше ніколи до неї не повернеться.

Ґрейс змусила себе поїсти торт, хоча їй зовсім не хотілося, а коли мама й Сара всілись на диван дивитися якесь сопливе кіно, Ґрейс сказала, що фільми про кохання їй не до душі, тому вона піде нагору гратися в «Енґрі Бьордз». Тільки зробила вона не так. Вона пішла в спальню батьків (тепер — тільки мамину спальню, а це було дуже сумно) і взяла з комода мамин телефон. У списку контактів того поліцейського не знайшлося, але був містер Ґолд. Вона зателефонувала йому, тримаючи мобільник обома руками, щоб не тремтів. Ґрейс молилася, щоб він відповів, і Ґолд таки взяв слухавку.

— Марсі? Як справи?

— Ні, це Ґрейс. Я дзвоню з маминого телефону.

— Ого, привіт, Ґрейсі. Радий тебе чути. У якій справі дзвониш?

— У тій, що я не знаю, як зателефонувати детективу. Тому, що заарештував мого тата.

— А навіщо…

— У мене для нього повідомлення. Один чоловік передав. Я знаю, це, мабуть, був лише сон, але про всяк випадок. Я перекажу вам, а ви передасте детективу.

— Який чоловік, Ґрейс? Від кого повідомлення?

— Коли я його вперше побачила, то в нього замість очей були соломинки. Він сказав, що більше не повернеться, якщо я передам детективу Андерсону повідомлення. Він хотів мене переконати, що в нього таткові очі, але я не повірила, бо це не так. Обличчя в нього стало трохи краще, але він усе одно лячний. Я не хочу, щоб він повертався, навіть якщо це був лише сон. То ви перекажете детективу Андерсону повідомлення?

У дверях стояла мама й мовчки спостерігала за Ґрейс. Дів­чинка подумала, що наробила собі прикрості, тільки їй було байдуже.

— Що я маю йому передати, Ґрейс?

— Щоб він зупинився. Як не