Читати книгу - "Там, де козам роги правлять"

Едек уперше бачив такого звіра. Хлопцеві здалося, що він якийсь незграбний, мов кинутий на землю пом’ятий мішок. Одну лапу з величезними пазурами борсук висунув уперед. Шуба у нього була таки гарна, сірі плями впереміжку з білими й чорними латками, а по боках шерсть набирала кольору гнилого листя.

Мовчун поворухнув головою з білою смугою посередині, понюхав довгим, висунутим уперед рильцем. Так приплющив свої очиці, що зосталися тільки маленькі щілинки. Вайлувато похитуючись, почалапав у стодолу. Там знову сів, поглядаючи на Метека, ніби ждав чогось. Але Едек викликав у нього занепокоєння,— звір повернув у той бік голову, принюхався, блискаючи очима.

— Він же голодний. Тільки не сполохайте...

Метек згадав про свої обов’язки. Побіг, приніс двоє курячих яєць і кілька шматочків свіжого м’яса. Мовчун тихенько завуркотів, глянув на покладені перед ним ласощі, озирнувся на хлопців. Потім дуже швидко і вправно,— тільки мелькав рожевий язик,— упорався з яйцями. М’ясо вминав уже розважливіше, притримуючи його пазурами.

— От якби шарпнув тими кігтиками, бр-р!

— Едек, він дуже смирний, як баран. Ось побачиш літом, що він витворятиме в сутінках.

Лазить за Метеком, наче собака... Колись на нього Рекс напав, то борсук так провчив його, що той потім за п’ять метрів обходив,— додав Міхал.

— Мовчун, проси! Забув, чи що?

Борсук дуже знехотя, присідаючи на задні лапи, тільки на мить підняв передні вгору. Знизу мелькнуло чорне хутро. Зараз же, ніби йому важко було утримувати рівновагу, Мовчун опустився на тік, але не спускав очей з Метека, принюхувався, витягуючи вперед цікаве рухливе рильце. І тільки-но хто щось голосно казав, як білі латки коло вух борсука здригалися.

— Ось тобі, ось тобі.— Метек пестливо гладив свого улюбленця по шовковистій шерсті на шиї.— Ну й худющий, гляньте, як шкура обвисла. Та він скоро од’їсться. Я дуже радий. Але чого, цікаво, він встав удень, при ясному сонці.

Хлопці стояли збоку, спостерігаючи звіра. Борсук подряпав кігтями об точок, підвівся, ще понюхав, а тоді біля caмих хлопців трухцем викотився на подвір’я, примружив очі, мовби вражений світлом, і несподівано швидко подріботів до широко розчинених дверей хліва.

— Ну, значить, уже весна. Мені цікаво було, чи він знову залізе в солому, чи піде на своє місце. Знаєш, вія ціле літо сидить у хліві, там у нього є такий куток у вільній загородці, де лежить сіно. Кажуть, що борсук живе осторонь від інших звірів. Неправда. Колись батько знайшов борсукову нору поряд з лисячою. На заході сонця борсученята й лисенята гралися разом...

— Що там таке? — озвався пан Гасинець, який саме повертався стежкою від озера.— Може, корова телиться? — спитав він здивовано, бо телитися ще було рано.

— Мовчун встав і сховався тут у сіні. Коли б ти бачив, який він худий.

— Після зими завжди так... Пора вже, бо весна йде повним ходом. Ви бачили озеро? Коло нас щілини по півметра, і вода б’є фонтанами. От-от лід рушить.

— Вони їздили в Піски і викупались. Власне, Едек...

— По льоду поїхали? Ну й мудрагелі! Ви ж могли й не повернутися — ті тріщини вже не одного проковтнули. Це ти, Міхал, такий розумний?

Лісник мовчав, почервонівши. Тепер він зрозумів, як ризикував. Пан Гасинець пожалів хлопця.

— Гляньте, як трава вже зеленіє... А які бруньки на деревах? Гарно, га?

XVIII. Ще раз Вежбик

Едек спав неспокійно. Ліг рано, уже звечора його дуже морозило. Під ковдрами йому було холодно, хлопець накинув зверху ще пальто й фуфайку, зіщулився. А коли згадував про несподіване купання в озері, відчуття жахливого холоду ставало ще дужче. До того ж його мучила якась невиразна тривога, нічим, власне, й не підкріплена.

Сон був важкий. Снилося, що хтось за ним женеться, перед очима, як ото колись, появилося, шкірячи зуби, обличчя Красавчика. Хуліган вимахував кулаком і погрожував йому...

Прокинувся. Був мокрий від поту, білизна — хоч викручуй. Висунув руку, але одразу ж заховав її — нагріте тіло охоплював пронизливий холод. Ознобу вже не було. Певно, зійшов разом з потом.

Хлопець лежав, широко розкривши очі. Знову відчув той дивний неспокій, який мучив його увечері. Не хотілося ні про що думати.

І раптом йому здалося, що на шибках мелькнув якийсь відблиск, щось ясне замиготіло й згасло. Потім знов од вікна побігли якісь тремтливі жовтаві блиски. Едек подумав, що все-таки у нього жар, приклав руку до лоба — він був вологий, одначе холодний. Заплющив очі. І знову відчув страшенну втому після минулого дня.

Коли за хвилину Залєський розплющив очі, на шибках миготіло мінливе рожеве світло. Він перевів очі на стіну проти вікна. І там безформною плямою танцював той самий відблиск. Що за дідько?

Десь у глибині дому почувся крик, якийсь галас, і в той же час у вікні засяяло дужче, в кімнаті стало видно. Едек вискочив з ліжка, підбіг до вікна. Глухо стукнувши, розчинилися сінешні двері, затупотіли кроки.

Від стодоли, трохи затуленої складом, лилося червонясте сяйво, навіть гілки ялини, що росла поблизу, побагровіли.

Пожежа! Едек кинувся до одягу. Що ж сталося? Яким чудом могло загорітися?

Рвучко розчиняючи двері, в кімнату вбігла пані Гелена.

— Пожежа! Вставай скоренько.

Хлопець хотів спитати, але жінка вже бігла коридором, потім голос її долинув з подвір’я. Там стало гамірно, чути було, як бряжчали відра, гарячково працював насос, шуміла вода.

Стодола горіла з лівого рогу, який майже впирався в молодий ялинник. Полум’я добиралося вже до даху, часом ще відступало, мовби знехотя обіймало вологе дерево, а то раптом здіймалося високими стовпами, сипало іскрами, палахкотіло, хитаючись під подувом вітру.

Ясно було мов удень. Світло полум’я падало на рештки снігу і відсвідчувало далекими спалахами. Лісничий багром шарпав покрівлю, підганяв Яницького, щоб скоріше ліз на самий верх даху і звідти спробував перегородити дорогу вогню, який бушував сильніше й сильніше.

Пані Гелена і Марися носили відрами воду. До колодязя було добрих п’ятнадцять метрів. Метек щодуху біг туди з довгим шлангом, морочився з гайкою.

— Едек, візьми на складі вогнегасник! — гукнув лісничий.

Марися стала до насоса, рівномірно натискуючи важіль, почала качати. Вода текла довгим шлангом слабо, не била струменем. Та хоч не треба було носити відер, їх наповнювали на місці, хлюпали на вогонь. Він сичав, на мить темнішав, а потім ніби сміючись,