Читати книгу - "Історик"

— О! — він доторкнувся до кришки коробки кінчиками пальців. — Тут написано: «Тут зло»… хм… «тут утримується зло… зберігається. Замкни його ключами святого Корану».

Моє серце підскочило, фрази були дуже схожі на ті, які бачив Россі на загадковій карті і які він прочитав уголос у старому будинку архіву. У листах він не згадував про коробку, але, можливо, він не бачив її, якщо бібліотекар приніс йому тільки документи. Можливо, їх поклали в коробку після того, як Россі побував тут.

— Скільки років цій коробці? — запитав я Тургута.

Він похитав головою.

— Я не знаю, як не знає й мій друг. Оскільки вона зроблена з дерева, я не думаю, що вона така давня, аж із часів Мехмеда. Мій друг сказав мені одного разу, — Тургут посміхнувся містерові Ерозану, а той посміхнувся у відповідь, нічого не розуміючи, — що ці документи поклали в коробку 1930 року для збереження. Він знає це від колишнього бібліотекаря. Мій друг дуже педантична людина.

1930 року! Ми з Хелен перезирнулись. Можливо, на той час Россі вже написав свої листи — грудень 1930 — для того, хто б не був наступним, документи, які він досліджував, сховали в коробку для збереження. Звичайні дерев’яні коробки, мабуть, берегли вміст від мишей і вогкості, але що змусило того бібліотекаря закрити документи про Орден Дракона на замок у коробці й написати священне попередження?

Друг Тургута приніс зв’язки ключів і вставив один у замок. Я ледве не розсміявся, згадуючи наші сучасні каталоги вдома, доступність до тисяч рідкісних книг в університетській бібліотеці. Я ніколи не думав, що під час дослідження доведеться скористатися старим ключем. Він покрутився в замку.

— Ось і все, — мовив стиха бібліотекар і відійшов убік.

Тургут посміхнувся нам — як мені здалося, досить сумно, і підняв кришку.

У потязі Барлі щойно закінчив читати перші два листи мого батька. Мені було боляче бачити їх відкритими в його руках, але я знала, що Барлі радше повірить авторитетному голосу мого батька, ніж моїм розповідям.

— Ти раніше був у Парижі? — запитала я його почасти для того, щоб приховати емоції.

— Можна вважати, що так, — відповів Барлі трохи роздратовано. — Я рік учився там, перш ніж вступив до університету. Моя мати бажала, щоб я краще вивчив французьку. — Я хотіла запитати про його матір, чому вона чекала від сина таких досягнень, а також про те, як це — мати матір, але Барлі знову поринув у лист: — Твій батько, мабуть, дуже гарний лектор, — задумливо сказав він. — Це набагато цікавіше, ніж те, що нам викладають в Оксфорді.

Це була нова царина для мене. Хіба могли лекції в Оксфорді бути нудними? Хіба це можливо? Барлі знав багато такого, про що я хотіла дізнатись, він був немов посланцем із такого великого світу, що я не могла собі навіть уявити. Цього разу мене перервав провідник, що проходив повз наше купе.

— Брюссель! — крикнув він.

Потяг уже сповільнював хід, і за кілька хвилин ми визирали з вікон на вокзал Брюсселя, а в потяг заходили митники. Люди поспішали на потяги, голуби дзьобали крихти на платформі.

Напевно, через те що в мене була таємна любов до голубів, я досить пильно вдивлялася в юрбу і раптово помітила непорушну постать. Це була висока жінка в довгому чорному пальті, вона спокійно стояла на платформі. На голові в неї був чорний шарф, що обрамляв її біле обличчя. Вона стояла надто далеко від мене, я не могла добре розглянути риси її обличчя, але я помітила блиск її чорних очей і неприродно червоні губи (яскрава помада, можливо?). Щось дивне було в її одязі, навколо всі були в міні-спідницях і в черевиках на високій платформі, а на її ногах були вузькі туфлі-човники.

Спочатку саме її тривожність привернула мою увагу до неї й утримувала її ще кілька хвилин після того, як рушив потяг. Вона уважно розглядала вагони. Я мимоволі відсунулась від вікна, і Барлі запитливо подивився на мене. Жінка явно не бачила нас, хоча й зробила крок у наш бік. Потім вона, схоже, передумала й стала розглядати інший потяг, який щойно під’їхав з іншого боку платформи. Щось у її рівній, напруженій спині змусило мене дивитися на неї, поки ми не виїхали зі станції, а потім вона зникла серед юрби людей, ніби й не було її зовсім.

Розділ 28

Я дрімала весь цей час замість Барлі. Прокинувшись, я побачила, що схилилась на нього, голова скотилась на його плече в м’якому темно-синьому светрі. Він дивився у вікно, листи батька акуратно були складені в конверти й лежали на його колінах. Ноги в нього були схрещені, обличчя (не так далеко від мого) повернене до вікна — він спостерігав за пейзажами, які, я вже знала, були краєвидами французьких сіл. Я розплющила очі й побачила його кістляве підборіддя. Опустивши очі, я помітила, як Барлі вільно тримає листи у своїх руках. Я вперше помітила, що він гриз нігті, так само як і я. Я знову заплющила очі, прикидаючись, ніби ще сплю, а його плече діяло так заспокійливо. Потім я подумала: йому, мабуть, не подобається, що я обперлась на нього і обслинила його светр уві сні. Я швидко випросталася. Барлі обернувся й подивився на мене, його очі були повні далеких думок, а може, він задивився на пейзажі за вікном — уже не рівнинні, а пагорбисті скромні картинки французьких селищ. За хвилину він посміхнувся.

Коли піднялася кришка коробки із секретами султана Мехмеда, з неї вирвався запах, який я дуже добре знав. Це був запах дуже старих документів, пергаментного паперу, вікового пилу, сторінок часу, яких давно вже торкнулося тління. Це був ще й запах маленької порожньої книги із драконом у центрі, запах моєї книги. Я ніколи не насмілювався доторкнутися до неї носом і принюхатися, як я таємно робив з іншими старими томами, бо я боявся, мабуть, що там міг бути якийсь огидний запах або ще гірше, якась сила в цьому запаху — наркотик зла, якого я не хотів вдихати.

Тургут акуратно витягав документи з коробки. Кожен був обгорнений пожовклим обгортковим папером, усі розрізнялися формою й розміром. Він обережно розклав їх на столі перед нами.

— Я сам покажу вам ці документи й розповім, що знаю про них, — сказав він. — А потім вам, можливо, захочеться посидіти й подумати над ними?

Так, напевне захочеться, кивнув я, а Тургут розпакував згорток