Читати книгу - "Сезон гроз"

і, скажено ревучи, кинувся на відьми́на, з розмаху ударяючи булатом. Геральт швидким фінтом і півоборотом уникнув вістря, вдарив огротроля двічі, в обидва лікті. Банг завив, але булата не випустив, знову замахнувся, вдарив широко й безладно. Геральт викрутився з зони досяжності вістря. Фінт виніс його за спину Банга, він не міг не скористатися таким шансом. Відвернув меч і ляснув знизу, вертикально, рівно між сідницями. Банг вхопився за зад, завив, заскавулів, задріботів ногами, зігнув коліна і обмочився.

Осліплений Буе замахнувся косою. І влучив. Але не відьми́на, який викрутився в піруеті. Влучив у свого колегу, що все ще тримався за сідниці. І зніс йому голову з пліч. З перерізаної трахеї з голосним шипінням вийшло повітря, кров з артерії бухнула, наче лава з кратеру вулкану, високо, аж до стелі.

Банг стояв, бухаючи кров’ю, наче безголова статуя в фонтані. Лише завдяки величезним плоским стопам тримався рівно. Але врешті перехилився і впав, як колода.

Буе протер залиті кров’ю очі. Коли врешті зрозумів, що трапилося, заревів, як буйвіл. Затупав ногами, махнув косою. Закрутився на місці, шукаючи відьми́на. Не знайшов. Бо відьми́н був за його спиною. Вдарений під пахву, випустив косу з рук, кинувся на Геральта голіруч, кров знову залила йому очі, отож врізався у стіну. Геральт доскочив і вдарив.

Буе, очевидячки, не знав, що його артерії перерізані. І що вже давно повинен померти. Ревів, крутився на місці, вимахував руками. Аж доки під ним підломилися коліна, і тоді вклякнув у калюжі крові. Стоячи навколішки, ревів і вимахував далі, але чимраз тихше і повільніше. Геральт, щоб закінчити, підійшов і вдарив його стилетом під груднину. То була помилка.

Огротроль застогнав і вхопився за клинок, гарду і руку відьми́на. Сліпаки вже йому заходили туманом, але тримав він міцно. Геральт приставив йому чобіт до грудей, зібрався з силами, шарпнув. Але Буе не випустив, хоч кров текла йому з руки,.

— Ти, дурний курвинсину, — процідив, входячи до печери Паштор, прицілившись до відьми́на зі свого дволожного арбалету. — По смерть сюди приліз. Вже й по тобі, дідьче насіння. Тримай його, Буе!

Геральт шарпнувся, Буе застогнав, але не випустив. Горбань вищирив зуби і натиснув на спуск. Геральт зігнувся, ухиляючись, тяжкий болт обтерся йому об бік оперенням, вдарив у стіну. Буе випустив меч, лежачи на животі, вхопив відьми́на за ноги, знерухомив. Паштор тріумфально заскреготів і підняв арбалет.

Але вистрілити не встиг.

До печери, наче сіра блискавка, влетів здоровенний вовк. Вдарив Паштора по-вовчому, в ноги, ззаду, розриваючи підколінні сухожилля і артерії. Горбань вереснув, упав. Тятива випущеного арбалету клацнула. Буе закашляв. Болт влучив йому просто у вухо і ввійшов аж по оперення. А вістря вийшло другим вухом.

Паштор завив. Вовк роззявив страшну пащу і вхопив його за голову. Виття перетворилося у харчання.

Геральт відштовхнув від ніг врешті мертвого огротроля.

Дуссарт, вже у людській подобі, підвівся з-над трупу Паштора, обтер губи й підборіддя.

— Пробувши сорок два роки вовкулакою, — сказав, зустрівшись поглядом з відьми́ном, — я оце вперше мав нагоду когось загризти.

* * *

— Я мусив прийти, — виправдовувався Дуссарт. — Я знав, пане Геральте, що конче мус вас перестерегти.

— Перед ними? — Геральт витер клинок, вказав на нерухомі тіла.

— Не тільки.

Відьми́н ввійшов до приміщення, на яке вказав вовкулака. Й рефлекторно відсахнувся.

Кам’яна підлога була чорною від засохлої крові. Посередині приміщення зяяла чорна оцембрована діра. Біля неї лежала скирта трупів. Голих і покалічених, покраяних, почетвертованих, інколи навіть обдертих зі шкіри. Важко оцінити, скількох.

З діри, з глибини, чути було виразно, долинали відголоси хрумтіння, тріск розламуваних костей.

— Я раніше не міг того почути, — прошепотів Дуссарт голосним повним відрази. — Щойно як ви ті двері відкрили, там, внизу, тоді я занюхав… Тікаймо звідси, пане. Подалі від цієї трупарні.

— Я ще маю тут одну справу. Але ти йди. Дяка тобі, що прийшов з поміччю.

— Не дякуйте. Я борг перед вами мав. Щасливий я, що зміг його повернути.

* * *

Вгору вели закручені гвинтом сходи, в’ючись по вибитій у стіні циліндричній шахті. Оцінити точно було складно, але Геральт прикинув, що, коли б то були сходи звичайної вежі, він піднявся б на другий, може, третій верхній поверх. Нарахував шістдесят дві сходинки, коли врешті його перепинили двері.

Як і ті внизу, мали вирізаний прохід для кота. Як і ті внизу, зачинені, однак магічними не були, легко відкрилися, ледь натиснув клямку.

Приміщення, до якого він ввійшов, не мало вікон і було слабо освітленим. Під стелею висіло кілька магічних куль, але активною була лише одна. Страшенно смерділо хімією і всеможливим паскудством. З першого ж погляду видно було, що це за приміщення. Банки, бутлі й флакони на полицях, скляний посуд і труби, сталеві інструменти й знаряддя, словом, лабораторія, помилка виключена.

На полицях відразу біля входу рядами стояли великі банки. Найближча була повна людських очей, що плавали в золотій рідині, наче мірабельки[42] в компоті. У другій банці був гомункул, маленький, не більший, ніж два складені разом кулаки. У третій…

У третій банці в рідині зависла людська голова. Не можна було розпізнати рис обличчя, спотворених скаліченням, набряком і втратою кольору, слабо помітних через каламутну рідину і товсте скло. Але голова була зовсім лиса. Тільки один чародій голив голову на лисо…

Як виявилося, Гарлан Цара так і не доїхав до Повіссу.

В інших банках теж щось плавало, різна синя і бліда погань. Але більше голів у них не було.

Середину приміщення займав стіл. Сталевий овальний стіл зі зливним дренажем.

На столі лежав голий труп. Трупик. Останки дитини. Білявої дівчинки.

На останках був розріз у вигляді літери Y. Внутрішні органи вийняті і поскладані по обидва боки тіла, рівно і порядно. Виглядало це зовсім як ілюстрація в анатомічному атласі. Бракувало тільки підписів: Рис.1, Рис. 2 і так далі.

Краєм ока Геральт помітив рух. Великий чорний кіт пробіг під стіною, глянув на нього, засичав, втік через привідкриті двері. Геральт пішов слідом за ним.

— Пане…

Зупинився. І обернувся.

В куті стояла клітка, низька, схожа на коєць для курей. Він побачив тонкі пальці, затиснуті на залізних ґратах. А потім очі.

— Пане… Рятуйте…

Хлопчик, не старший десяти років. Скулений і тремтячий.

— Рятуйте…

— Мовчи. Ніщо тобі не загрожує, але ще потерпи. Я зараз до тебе повернуся.

— Пане! Не