Читати книгу - "Останній пророк"

Сьогодні дитина побачила Пасхура вперше. Елісеба боялася, що налякається. Але, побачивши каліку, Єгоханан лише замовк. Став перед ним, уп’явшись очима, не відриваючи запитливого погляду, який по черзі пересувався від залізного гаку до перекривленого жуванням обличчя, порожньої сльозливої очниці. Елісеба чекала, що не витримає й повінь настирливих запитань вирветься з дитячих уст. Але дитина все стояла мовчки, не відводячи зору від Пасхура, немов заворожена каліковою бездумною мовчазністю. Елісеба вже заспокоєно дивиться на дитину й бачить, як поволі-поволеньки, немов боячись звернути на себе Пасхурову увагу, посувається хлопчина дозаду. Він не відвертається від каліки, лише простягає руку за себе, наче намацуючи там якусь опору. І, діткнувшися Елісебиної руки, з коротким викриком жаху кидається їй в обійми та ховає голову на материних грудях.

Тепер уночі, коли духота не дає спати, коли безконечністю здаються хвилини безсоння й лише півні міряють їхню застійність, — передумує Елісеба минулий день. Але тільки-но торкається його — й думка враз зривається і мчить назад, усе назад, до того страшного року, року Захарієвої смерти, року великих надій, радощів і безмежного болю. А як лише-но згадає — так і зазвучить їй у вухах той останній, передсмертний викрик: «Богдан, Єгоханан». Так виразно бачить розширені запитом несподіваного очі, простягнену кощаву руку, розметане по долівці сиве волосся… Так ясно це бачить і чує, що аж мусить стріпнутися, щоб одігнати настирливу нестерпність утрати. Підноситься, спирається на лікоть і починає прислухуватися, як дихає цей малий богоданий Єгоханан. Не дочекався його Захарій! Коли мав нарешті дістати сина, коли мали сповнитися найглибші бажання цілого їхнього життя, коли мав побачити, як зеленіє й розквітає прив’яла галузь його роду, — одійшов до шеолу… І прислухаючись до дитячого диху, не може стримати Елісеба радісного зідхання. Це ж бо дихає син! Його син! Їхній син! Той, кого вона вимолила! Дитина великого сподівання, терпіння й радощів.

Обережно, навпомацки встає Елісеба, досягає постільки й уклякає перед нею. У темноті не видно нічого, але їй і не треба роздивлятися. Без світла бачить це любе солодке личко, обличчя сина, єдиного сина! Обнявши руками постільку, притиснувшись чолом до її твердих билець, вертається Елісеба знову до минулого… То дійсно був страшний рік! Той рік великого перепису! Ті грізні чутки і знамення, ті очікування пророків, ті надії на Месію! Щось справді великого висіло тоді в повітрі. Щось несказано важкого, пригнітливого, безпросвітного! Але й солодким почуттям сподівань стріпувалося тоді серце, як ніколи перед тим! Бо тоді сталася та подія на леваді, тоді була остання Захарієва подорож до Єрусалима, з якої вернулося лише його тіло… І горе, і радість, і щастя і смерть!..

Ах, що то був за рік{50}! Якими зорями зоріли тоді небеса! Якими передзвістями було розбурхане Ізраелеве серце! Яким завзяттям палали очі молоді! Ніколи перед тим, — може лише за колишніх славетних Макабеїв, — не бували такими завзятими запальні пригадки про колишніх борців за свободу! Але не об’явився ніхто з очікуваних, не було ані Ґедеона, ані Самсона, ані лева Юди! Не дав про себе знати й Месія! Виболілий, вимріяний, річками крови стверджений Месія!

Ні, таки дав був знати! О як боляче, криваво й безнадійно! Під великою кривавою зорею народився був, казали, в Вифлеємі. Навіть недалеко від Геброна. Народився й дав знати Іродові, що мусить той уступитися з загарбаного Давидового престолу. Але не був Месія. Загинув. Бо мечем наказав витяти Ірод усіх первородних у цій Вифлеємській околиці. О скільки крови й жаху, скільки материнських сліз пролилося тоді! Хоч би за справжнього Месію! І вона, Елісеба, тремтячи від страху, як і багато інших жінок гебронських, матерів первородних синів, ховалася в старих печерах. Дехто втік навіть на Синай, дехто до Єгипту… Римляни, кажуть, спинили тоді ненажерливого Ірода… О, тоді, за тих днів печерної самоти зрозуміла Елісеба, що то значить бути матір’ю! Ні, не тільки материнські радощі! Не багато їх, мало їх, не часті вони! Більше горя й страху втрати, й болю! Всього, про що віщував колись пророк:

— Голос із Рами чути, плач і квиління гірке-прегірке! Рахиль ридає за синами своїми й не може втішитися, бо немає їх!..

Немає їх! Як немає тихого, серед левад і садків забутого, галілейського Сефоріса. Перший із жінками й дітьми, старими й молодими, мужніми й одважними повстав назустріч Месії. Перший і останній!.. Що зістало від нього? Те, що колись від великого Єрусалима, перед неволею й руїною… Навіть ще менше… За що?..

За порушення судового присуду, за зневагу права, за недотрим закону множиться меч і мор, — казав часто Захарій, — чума й посуха! Люди на вагу споживають хліб свій, їдять і не насичуються!.. За це був уже раз загинув Єрусалим. Чи не за це покарано й Сефоріс?.. Цілу землю ізраельську?.. За гріхи батьків може!.. Від раббана Давида довідався раз Захарій старовинний переказ про таємниці чужинцевої сили — пригадала собі. Був мудрий Соломон, але не втримався: узяв за дружину доньку фараонову. Тоді застромив архангел Гавриїл до моря тростину, і пісок почав облягати її. Аж велика земля утворилася довкола тростини, й Рим, місто велике, постало на ній. Він уярмив потому нащадків Соломонових!.. За гріхи батьків, за побитих пророків, за непослух і зраду Вишнього!..

Так прудко вирують думки, що Елісебі не всидіти біля постільки. От би зірватися, побігти назустріч тим споминам, охоронити, допомогти, захистити від страшного кінця. Бо все скінчилося так жахливо, так невблаганно жорстоко, як про це сповіщали пророки й погрожував закон. За тих часів, коли ридав Єремія над згарищами Єрусалима, коли йшли в неволю найкращі сини народу, а недобитки ховалися по звірячих норах…

— А де його рука?..