Читати книгу - "Останній пророк"

А де нога?.. А хто йому відрізав?.. А чим він їсть?.. А де його мама?.. — звучать Елісебі наново вчорашні Єгохананові запити. Що мала йому відповісти? Що від грудей матерніх одірвали їх, об каміння розбили немовлят, списом простромили груди, придушили щитом, припалили розжареним залізом!.. Цю любу голівку, цього вимріяного, виблаганого, єдиного!.. На все життя, на всі дні! Тут і в шеолі!

Елісебині думки знову залишають сполоханими птахами Геброн. Мчать до Єрусалима, летять до обезсиновленого Вифлеєма, кружляють над пусткою Сефоріса. Щоб таки повернутися назад, до цієї малої постільки, в якій рівно дихає син. А одна з думок росте, розростається, наповняє цілу істоту, спиняється над заголовком постелі й не хоче відступити, хоч як відганяє її Елісеба, хоч як боїться додумати її до кінця. Бо страшна вона, немає в ній покори й беззаперечливого прийняття долі. Виринає вона, все виринає наверх із крутіжу інших думок, переганяє суперниць. І хоч на мить, на єдину блискавичну мить, страшну мить, але бачить Елісеба когось… Юний, потужний і радісний стоїть він у бурі захоплених привітів і в блисках перемоги, на чолі дужого, великого, вічного народу. А ім’я йому…

— Бо хто матиме міць, щоб стримати день приходу його? Хто відважиться на спротив, коли він об’явиться? Мов той вогонь, що стоплює срібло й перечищує золото до найвищої щирости їх, — так перечистить він нарід свій. Щоб привернути йому блиск і могутність, щастя і славу — літо Господнє милостиве!

Ті роки мигтіли, наче спиці в колесах прудкої колесниці. Але колесо народнього життя залишалося на одному місці. Бо спинив його Великий Перепис, ставши могилою, до якої було поховано всі народні сподівання. А між ними його найбільшу надію — Месію.

Тодішній римський леґат на Сирію Публій Квінтилій Вар і його палестинський заступник Публій Септимій Квірін мали колись обидва правду. Квірін добре передбачав, що Юдею не мине повстання, а Вар не помилявся, що втопиться воно у власній крові. Так і сталося. Жертва Сефоріса була зайвою: кращі загинули, гірші зігнулися ще нижче. Серед вифлеємських немовлят загинув і Месія. Садукеям стало легше, бо він перестав їм уже й снитися, а їхній первосвященик великий коген гарош Ганан був, не боячись Месіїної об’яви, найщасливішою людиною серед Ізраелю. Запальним же фарисейським хаберимам залишилася хоч і солодка, але безвтішна втіха, що кості Варових леґій, з ним самим, сефоріським катом, рознесли хижаки по Тевтобурзькому лісі. Загинув й Ірод, розжертий до костей своєю сверблячкою, видужав і вернувся до свого єрусалимського дому Гананів попередник на первосвященстві Матіяс… Велика тиша запанувала ізраельською землею…

Так, про Месію забули. Лише найзапекліші хаберими поривалися часом з думками про нього, старі посивілі гаони заглиблювалися в розшуки помилок, що призвели до передчасної надії, і навіть зелоти згадували про себе своїми короткими мечами не так часто, як за тих перших днів перепису. Амгаареци ж існували далі своїм звичайним життям: сіяли, жали, молотили, родилися й умирали. Та ще платили податки, ті ж самі одвічні податки іродіянському кодлові, що пережило Ірода й знайшло в його нащадках достойних охоронців. А за ними грізна постать караючого Риму затовкувала навіть і натяк на спротив чи незадоволення. Біля Гебронської криниці давно вже не провадилися розмови про Месію. Якщо комусь тепер і проривалося знічев’я це ім’я, то він перелякано замовкав й обережно оглядався, чи не видно десь наблизьку пересторожливого Пасхурового привиду.

Але поки мертві дотлівали, а живі доісновували — нове життя набирало сили під руїнами надій. Ще нібито ніде не було знати його проявів, ніде не поширювано про нього чуток. Але воно було, було вже тут, між цими віковими гебронськими мурами, причаїлося в їхніх шпаринах і заховалося в заломах. Хто мав очі — бачив, а хто мав уха — чув. Несміливо зустрічали його наймолодші, ті, що тепер-но доростали на юнаків. Але їхні серця розкривалися самі назустріч йому — пожадливі, спраглі живого слова про волю й боротьбу. Несміливо поки що прислухалися до його перших закидів, що в біді народній винен найперше сам нарід. Бо при першому звуку леґіонерських буцин утекли вожді й керівники, утекли мудрі й учені, маючі й достатні, залишивши Пасхурів на поталу ідумейським списам і римським мечам. Утекли, щоб схилитися в поросі перед сходами намісничого палацу, викупили себе порозбиваними об мури немовлятами, зґвалтованими юнками, розп’ятими юнаками… Отож, хто мав уха — чув, хто мав очі — бачив, що ізраельський світ знову починає ділитися на старих і молодих, на покірних і бунтівливих, на тих, що все вже знайшли й заспокоїлися, й на тих, що шукають, не знаходять, борсаються, але не піддаються. Зі змислами, загостреними вдовиною самітністю й материнською любов’ю, була Елісеба до цього світу найближча, бо мала з ним зв’язок через Єгоханана.

Хлопчина ріс на радість матері й заздрість сусідам. Коло криниці знову не бракувало в’їдливих завваг про щастя єдинаків. Але тепер вони вже не дотикалися Елісеби гіркістю й болем, бо знала: була це лише заздрість до її стрункого кедрика Єгоханана, такого гарного зі своїми довгими кучерями й свіжістю смаглявого личка. Бо гебронські хлопці були чорні, з вовнистим волоссям хлопці, сухі, як недалека Юдейська пустеля. Лише в своєму синові пізнавала Елісеба соковитість галілейських краєвидів, їхні рум’яні ранки й погідні вечори, а в хлопчикових очах — сині даляви рідного Кенезаретського моря.

Удома й у школі старого вчителя Самлая, що ще вчив Єгохананового батька, дитина була слухняна й покірна. Самлай не міг нахвалитися Єгохананом. Ніхто так швидко не схоплював нової приповідки Премудрого Царя, ніхто так швидко не рисував своїх літер, як він. Лише любив