Читати книгу - "Green Card"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Ну и?
– Знаю точно, що в полоні, знаю – де.
– А мы тут причем?
– Що означає «причем»?
– То и означает. Иди в СБУ, пиши заяву, пусть работают.
– А ви?
– Ты што, глухой? Мы такими вопросами не занимаемся. Все.
Я ледь стримався, щоб не дати в пику. Затріснув двері, вийшов надвір. Гондони. Значить, як призвать – вони занімаються, а як з полону визволить, то в СБУ? Кун правду казав – офіційно нічого не вирішити. Значить, так і буде…
Сонце шкварило, асфальт плавився. Я стояв на автостанції й думав. Визволяти по-любому доведеться самому. Але без вогневої підтримки, розвідки, прикриття при відході з позиції це нереально. Потрібні спільники. З досвідом бойових дій, зі зв’язками в тіні.
Я стирчав на місці, спостерігаючи невидющими очима за меткими горобцями, що відчайдушно воювали за лушпайки насіння. До кого ж звернутись? Стоп – а дядько Ваня Гармаш?
Ледь доїхав у душному «Богдані». Прямо із зупинки попрямував асфальтом до ферми. Там, у зарослому провулочку, притулилась невеличка хатка. Дерев’яний тин погнив і завалився. Двір густо поріс споришем та бузком. Хатину не мазали, мабуть, як побудували.
Одне вікно забите клейонкою.
– Дядьку Іване! Дядьку Іване!
Нікого. Торгнув двері – відчинено. У веранді якесь лахміття, бруд на підлозі. В ніс б’є гострий дух браги й немитого тіла. Дядько Іван сидів серед кімнати за облупленим столом без скатертини в широких трусах й замизганій тільняшці. Одутлувате лице налите кров’ю, закислі очі, волосся брудним їжаком. Посеред столу – півлітра, шмат черствого хліба, паштет у жестянці.
– Добрий день!
Дядько Іван блимнув запухшими баньками.
– А хто це приліз?
– Сергія Раша син.
– А-а, малий Раш! Сідай. Будеш?
– Дякую, не хочу.
– І правильно. А я вип’ю. Що остається робить?
На війну не беруть, кажуть, алкаш. Та я, бля, в Афгані, в Абхазії і Чечні ще, як їх, сук, в проекті не було… Сцикуни!..
Дядько Іван, не скривившись, перехилив гранчак.
Я терпляче чекав, поки він дістане ножем шмат жовтого сала. Хрускаючи шкоринкою, втупився в одну точку. І наче забув про мене.
– Дядьку Іване!
– А-а, це ти… Що там твій батя?
– В полоні він.
– От, бач, казав же йому в дев’яносто четвертому: їдьмо мочить москалів далеко, поки вони сюди не приповзли. Не схотів. А ми так і не добили… гик… мать їх… гик… під дих…
Дядько Іван розгикався й кудись потеліпав. Я розгледівся. Кімната гола-голісінька, тільки обдертий стіл та старий телик у кутку. Підлога вичовгана – дошки видно. Обідрана кицька зайшла й розмуркотілась, тручись об ноги.
– Оце запнув горіляки – пішла низом і верхом.
Дядько гепнувся на стілець, утер рота.
– Чого хотів?
– У вас не лишилось зв’язків зі своїми?
– З УНСО? Та нє. Ото як дід Толя[110] вмер, я від руху відійшов. Считай, чотирнадцять год уже. Набрали до лав малолєток і москальських шпигунів… Тепер як глянеш – тільки плюнеш. За нас не те було.
Дядько налив чарку, перехилив, утерся долонею.
– Я хотів записаться на войну, добровольцем, прийшов у воєнкомат, а вони послали на три букви. Вали, кажуть, звідси, алкаш. Чув? Та в мене ордени від самого Дудаєва! Пожди, зараз покажу…
Дядько Іван поковиляв в іншу кімнату.
Я думав. Лишається тільки один шлях. Хоч і не хочеться, та виходу немає.
– Диви, осьо!
На залепованій долоні, в шматку брудного паперу, блискотіли два ордени з зображенням вовка.
– Бач? В Ічкерії я був людина. А тут… Ех, нема чого казати…
Я пішов додому берегами. В очереті щось шелестіло й шурхало, скрикувало, пхукало тяжким віддихом.
Але я на те не зважав. У голові складалася картинка. Наближаючись до власного двору, я вже точно знав, що треба зробити.
Мама чекала за двором. У неї набрякли очі й ніс, дрібно тремтіли руки.
– Що там у воєнкоматі?
– Нічого вони не робитимуть.
– Боже мій, що ж тепер буде?
– Сам рішу.
– Як сам? Що ж ти можеш зробить? О Господи!
– Все, ма, хватить тужить, чуєш! Самі тата виручимо. Мені треба адресу дядька Умара. Є в тебе?
Мама закрила рот долонею й кивнула.
– Знайди. Де дід?
– В плотні щось стружить.
Дід робив держак до вил. Рубанок випорскував з дрижачих пальців. Я декілька секунд спостерігав за його муками.
– Помогти?
– Сам зроблю. Ге, нічого не сказали?
– Виперли к чорту.
Дід стругонув, аж лезо застрягло. Він з усієї сили пошпурив заготовину в кут. Брязнуло скло, з верстака посипались інструменти. Дід присів на лавку. Тільки тепер я помітив, як він схуд. Лопатки випинались крізь сорочку, на руках вузли жил.
– Діду, в нас зброя є?
Він зиркнув й перевів дух. Тяжко сперся на ослін.
– Пішли.
У бабиній хаті темно й сиро, пахне мишами й ганчір’ям. Лампочка на довгому шнурі заливає сіни жовтим світлом. Дід відсунув купу старого одягу, качанів, зламану етажерку. Під цим рам’ям у глиняній підлозі ляда. Накрита клейонкою, притрушена землею – зразу і не побачиш.
– Відчиняй…
Налапав стальне кільце, насилу підірвав.
– Став драбину. Отам, в дальньому кутку, розворуши землю й витягни залізну коробку.
Я стрибнув у підвал. Дивно – майже сухо. Стіни піщані, на підлозі пісок круглими хвильками. Видобув коробку. Важка, сантиметрів тридцять завширшки, півметра завдовжки. Зажими по боках. Ледве випер нагору. Дід зачинив двері зсередини.
– Ходімо в хату.
Три маленькі кімнатки, захаращені старими шафами, розібраними ліжками, непотрібним посудом. Дід розложився на широкому столі з точеними ніжками, добряче побитими шашелем.
Клацнули зажими. Ящик по вінця залитий густим брунатним мастилом. Солідол, мабуть. Дід видобуває пакунки, міцно загорнуті в щось на кшталт мішковини чи грубого сукна. Зразу й не розбереш – все просякнуте смасткою. Розгортаю один – усередині згорток цупкого паперу з жирними плямами, обмотаний грубим мотузком. А це що? Скляна пузата пляшечка. Протираю бік – патрони. Дід розкладає згортки на столі, потроху розкриває один за одним. Там сталеві деталі.
– Це мого діда наган. Казала мати, з лісу, як прийшов, приніс гвинтівку, шашку і рівольвер. Шашку і гвинтівку на горищі заховав, а його коло себе держав. Коли ж стало краще жить, він наган розібрав і у вулику сховав. А як мати вийшла заміж, переховав у неї, бо почали до нього учащати міліція й ГПУ А тоді голод, і дід пропав. Так наган цей у матері й остався. Тепер, бач, і його
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Green Card», після закриття браузера.