Читати книгу - "Вересові меди"

З півночі Арсен повернувся з маленьким Михайликом. Він розшукав його у спеціальномух дитячому притулку неподалік від Тюмені, куди забирали дітей, народжених за гратами.

Олеся залишилася лежати у снігах під Сургутом.

– Мамо!

Дана зривається з місця, але зупиняється, завмирає, в середині раптом ніби чутлива струна натягується. А по тій струні – знову Михайликів голосочок:

– Мамусю! Ти не чуєш? Це ж я тебе кличу.

Дана й досі не може спокійно реагувати на Михайликове «мама». Коли він так назвав її вперше, коли викрикнув тоді, на світанку, оте відчайдушно-пронизливе, нестерпно-радісне «Ти повернулася з неба?! Тебе Бозя відпустив до мене?!», вона оторопіла. Серце стиснулося так, аж дихнути не могла, сльози навернулися на очі, а слова всі кудись повтікали. А що мала сказати? Що він помиляється? Що вона не та, за кого він її прийняв? Що його мама вже ніколи не повернеться, бо з неба нікого не відпускають?

І ніхто нічого тоді не сказав, не заперечив малому – мама з Арсеном стояли і дивилися на неї, ніби чекали чогось, ніби своїм мовчанням підштовхували її до прийняття нею свого рішення. І вона прийняла. Не стільки розумом, скільки серцем.

Тепер Михайлик безперестанку мамає, з будь-якого приводу і навіть без будь-якого приводу. Грається собі, грається, здається, вже так поринув у гру, у свій вигаданий світ, що про всіх забув, і раптом повернеться, віднайде її оченятами:

– Мамо!

– Що, маленький?

А він притулиться до неї, тернеться носиком і далі грається. Мабуть, отим маманням намагається надолужити згаяне – це ж скільки часу він не мав кому сказати це слово. І як йому пояснити, що ота світлокоса усміхнена жінка на великій фотографії, що стоїть на столі, і вона, Дана, яка гладить його по голові, – то різні люди, і вона йому не мама? Як би вона взялася йому пояснювати, коли у нього такі ж, як у неї очі, такий же пшеничний чубчик, навіть такі ж ямочки біля підборіддя, коли він сміється?

Як Юрко любив цілувати її у ці ямочки…

Після тієї ночі, коли майор Ткачов намагався затягти її до свого авто, Дана більш не вийшла на роботу. Арсен заніс її заяву на звільнення, передав через секретарку, сказав, що Дана Ясницька змушена була раптово виїхати з Луцька. І в місто вона намагалася не виходити без особливої потреби. Боронь Боже потрапити на всевидющі очі осикоокого майора. Та й удома роботи вистачає. Софія Романівна геть занедужала – прихоплює серце, паморочиться голова, не слухаються ноги. Називає її то Даною, то Олесею. Іноді спохоплюється і поправляє себе, іноді ні. Дана відгукується на обидва імені. Вона й живе тепер за двох – за себе і за сестру, якої ніколи не зустрічала, але обличчя якої може побачити будь-якої миті, варто тільки глянути у дзеркало.

Якось вирішила зайти на свою колишню квартиру. Вона зазначила адресу Устинчиної тітки в листі, який залишила у Димки – про всяк випадок, якщо раптом на хутір навідається Юрко і якщо захоче її розшукати. Може, він уже побував у Димки, прочитав Данине послання і подав нарешті звістку?

Тітка Ганна розвела руками:

– Ні, письма не було.

І після паузи.

– А от чоловік був. Питав про тебе

Дана злякано озирнулася, підступила до порога. Подумала, що шукати її тут міг тільки Федір. А якщо вже він візьметься за пошуки… Була переконана: і ті смоляні буравчики, що пронизували їй спину, і напад Ткачова біля театру якось пов’язані з Федором.

– Який той чоловік? – перепитала.

– Чорнявий, височенький, ввічливий дуже. Все «пані Ганно» та «пані Ганно». Знав, значить, як мене величати. Себе назвав… Дай Боже пам’ять… Здається…

– Чи не Юрком?

– Еге ж, Юрієм. Днів десять тому це було. Я сказала, що ти у нас більш не живеш, знайшла собі іншу квартиру, ближче до роботи. То він і побіг до театру. А що, не добіг? Чи розминулися? Ні, розминутися не повинні були – якби ти десь і відлучилася, то він би тебе ждав там хоч до ранку. Так мені чогось здалося, що ждав би. Хіба ні?

– Я не працюю в театрі, пані Ганно.

Дана вийшла з будинку. Її ніби пропасниця била. Ну чому, чому так сталося? Стільки думати про Юрка, стільки писати до нього в Туричі, стільки мріяти про зустріч, чекати – і ось така фініта ля комедія. А хотіла ж лишити тітці Ганні черчицьку адресу, хотіла, ніби передчувала, та Арсен заборонив, сказав, мало що може трапитися, ймовірно, її будуть розшукувати, натиснуть на тітоньку, а та злякається й покаже записочку. З тими емгебістами краще не мати справи.

Ну що ж, мабуть, сама пані доля проти того, щоб вона була з Юрком. Десь же у її небесній канцелярії мають бути розписані всі зустрічі і розлуки. Нічого випадкового не буває.

А що б вона зробила, якби зустрілася з Юрком? Пішла б за ним? Поїхала б із міста? А Михайлик? Що б вона йому сказала? Як би вона його покинула? Як би пояснила? І забрати б не змогла – у нього тут рідні татко й бабуся.

Кілька днів ходила сама не своя. Арсен стривожився, допитувався, що сталося, чи нічого не