Читати книгу - "Загадковий нічний інцидент із собакою"

Мені не подобалося чекати на результати свого іспиту з математики рівня «А». І коли я намагався думати про майбутнє, то не міг нічого чітко зрозуміти, і від цього в мене починалася паніка. Тож Шивон сказала, що мені не слід думати про майбутнє. Вона сказала:

— Просто думай про сьогодення. Думай про події, які з тобою відбулися. Особливо про хороші події.

І однією з хороших подій було те, що Мати купила мені дерев’яну головоломку, яка мала ось такий вигляд:

Треба було від’єднати верхню частину головоломки від нижньої, і це було дуже важко.

А ще одна хороша подія відбулася, коли я допомагав Матері фарбувати її кімнату в «Білий з пшеничним відтінком», тільки я вимазав фарбою волосся, а вона захотіла її змити й почала втирати мені в голову шампунь, коли я приймав ванну, але я не дозволив, тож протягом 5 днів на моєму волоссі була фарба, і тоді я відрізав пасмо ножицями.

Проте відбулося більше поганих подій, ніж хороших.

Наприклад, Мати не поверталася з роботи до 5:30 вечора, тож мені доводилося перебувати в будинку Батька з 3:49 дня до 5:30 вечора, оскільки мені не дозволялося бути на самоті й Мати сказала, що в мене немає вибору, тож я підпирав двері ліжком на той випадок, якщо Батько спробує увійти. Інколи він намагався поговорити зі мною крізь двері, але я йому не відповідав. А інколи я чув, як він довго й тихо сидить на підлозі біля дверей.

А ще одна погана подія була така, що Тобі помер, оскільки йому було 2 роки й 7 місяців, а це дуже похилий вік у щурів, і я сказав, що хочу його поховати, але в Матері не було саду, тож я поховав його у великому пластиковому горщику з землею, на кшталт того, у який саджають рослини. І я сказав, що хочу завести ще одного щура, але Мати сказала, що ми не можемо собі цього дозволити, оскільки кімната була надто маленька.

І я розгадав головоломку, бо зрозумів, що всередині неї є дві засувки у вигляді двох металевих стрижнів у каналах, ось таких:

Для того щоби розгадати головоломку, треба було нахилити її так, аби обидва стрижні ковзнули в кінці каналів і не перетинали площину між двома частинами головоломки, а тоді її можна було роз’єднати.

Одного дня Мати закінчила роботу й приїхала по мене в будинок Батька, а він сказав:

— Крістофере, можна з тобою поговорити?

— Ні, — відповів я.

— Все гаразд, я буду поруч, — сказала Мати.

— Я не хочу говорити з Батьком, — відмовився я.

— Нумо домовимося, — сказав тоді Батько.

Він тримав кухонний таймер у вигляді великого пластикового помідора, перерізаного посередині. Батько його завів, і він почав цокати. Тоді Батько сказав:

— П’ять хвилин, гаразд? Не більше. Потім будеш вільний.

Тож я сів на диван, він сів у крісло, Мати стояла в коридорі, а Батько сказав:

— Крістофере, послухай… Так не можна далі жити. Не знаю, як ти, а мені… мені надто сильно болить через це. Те, що ти зі мною в одному будинку, але відмовляєшся зі мною говорити… Ти маєш навчитися довіряти мені… І мені байдуже, скільки на це піде часу… Спочатку — хвилина, наступного дня — дві, а далі — три, може, це забере роки, та мені байдуже. Бо це важливо. Це важливіше за все на світі.

А тоді він відірвав шматочок шкіри збоку від нігтя на великому пальці лівої руки.

— Назвемо це… Назвемо це проектом. Проектом, який ми маємо зробити разом. Ти маєш проводити зі мною більше часу. А я… Я намагатимусь довести тобі, що мені можна довіряти. Спочатку буде важко, бо… бо це важкий проект. Але потім стане легше. Обіцяю, — сказав він.

Потім він потер скроні кінчиками пальців і додав:

— Ти не маєш мені нічого відповідати, поки що. Просто подумай про це. І, е… У мене для тебе є подарунок. Щоб довести, що я дуже серйозно налаштований. І щоби вибачитися. І тому що… ну, зараз ти сам усе збагнеш.

Він підвівся з крісла й пішов до дверей на кухню, відчинив їх, а там на підлозі стояла велика картонна коробка з ковдрою, і він нахилився, опустив руки в коробку й дістав звідти маленького собаку пісочного кольору.

Потім він знову зайшов у вітальню, віддав мені собаку, а тоді сказав:

— Йому два місяці. Це золотистий ретривер.

Собака сидів у мене на колінах, і я його гладив.

Деякий час усі мовчали. Тоді Батько промовив:

— Крістофере, я ніколи, ніколи не скривджу тебе.

І всі знову замовкли. До кімнати зайшла Мати й сказала:

— Боюся, ти не зможеш