Читати книгу - "Скляне прокляття"

Макс був зовсім спантеличений. Уїлсон виявляв йому, людині, по суті, сторонній, та й, до того ж, американцеві, нечувану честь.

— Дякую вам, сер, — ледве видушив він. — Я невимовно радий.

Уїлсон перезирнувся з Арчером і простягнув Максу молоток.

— Ну ж бо, Пеппере! Творіть історію!

Макс узяв інструмент і вже підняв було ногу, щоб переступити поріг храму, коли десь неподалік почувся тупіт чобіт. На площі перед храмом з’явився один із вартових, яким було доручено охороняти міст через ущелину — Хорейс Баскомб. Обличчя його почервоніло від напруги, сорочка прилипла до спини.

— Сер, — хекаючи, загукав він. — Новини з мосту!

Уїлсон спустився до Баскомба, й вони про щось зашепотілися. Макс помітив, що обличчя мисливця на метеорити раптом на якусь мить зробилося дуже здивованим.

— Ти впевнений? — почув репортер його слова. — Ніяких сумнівів?

Баскомб похитав головою.

Уїлсон поставив руки в боки.

— Чорт забирай! Це вже стає цікавим. Приведіть сюди обох!

— Слухаюся, сер.

Щойно Баскомб пішов, Уїлсон повернувся до Макса, який чекав на нього на верхній сходинці. При цьому вигляд у нього був дуже замислений.

— Хто б міг подумати? — час від часу бурмотів він.

— Якісь проблеми, сер?

— Ні, жодних проблем, — усміхнувся Уїлсон. — Та, боюся, Пеппере, хвилина вашої слави трохи відкладається. У нас гості.

— Гості?

— Так. І один із них — людина, з якою я вже давно хотів познайомитися особисто.

Оскар збентежено глянув на чорні дула, що дивилися просто йому в груди. Крупнокаліберна армійська рушниця Генрі здатна зробити в тілі діру завбільшки з кулак. Щоправда, батько встиг прошепотіти йому у вухо, що їм нічого боятися, та він нізащо б не згодивої мати будь-які справи з цією парочкою бородатих невігласів.

Здоровезні хлопці, які від голови до п’ят вкриті татуюванням і, схоже, страшенні тупаки. Бійцівські пси, такі ж самі, як Берінгер — берлінський лихвар і колишній боксер. Вони розмовляли кокні, говіркою лондонських нетрів, проте з англійською, а особливо з просторічною, у Гумбольдта проблем не було, і, врешті-решт, йому вдалося порозумітися з цими шибайголовами.

Із усієї їхньої бесіди Оскар не зрозумів жодного слова. Добре, що Шарлотта, Еліза й Вілма залишилися в догонів. Принаймні, вони будуть у безпеці, навіть якщо в них із батьком нічого не вийде.

Незабаром вартові привели Гумбольдта й Оскара до храму. Виявляється, загін англійців отаборився в садку біля підніжжя величної споруди, в тіні старих гранатів. Усі найманці були крупними, суворими на вигляд чоловіками, які багато чого бачили на своєму віку. Дехто з них ліниво лежав у наметі, інші стиха бесідували, сидячи біля вогнища. Пахло смажениною. Оскар запримітив дерев’яні ящики, поряд із якими пірамідою стояли рушниці з багнетами на кінці. Праворуч, біля корита для водопою, стояли експедиційні коні та мули.

Не було ніяких сумнівів, що військову експедицію було заздалегідь добре підготовлено. Набагато краще, ніж їхню власну.

Побачивши чужинців, найманці замовкли і провели їх недовірливими й ворожими поглядами.

— Не втрачай мужності, мій хлопчику, — вчений стиснув Оскарів лікоть. — Усе буде гаразд!

Оскар мовчав. Згодом побачимо, чи мав рацію батько.

Неподалік від входу до храму на них чекало двоє чоловіків. Один із них був високим і худорлявим, із порізаним старими шрамами обличчям. Другий — трохи нижчий на зріст, але міцний і мускулястий, неначе бик голштинської породи. Під його широкими кущистими бровами виблискували очі, причому одне було звичайним, карим, а друге — небачене, сріблясто-сіре, з металевим вилиском.

Гумбольдт, довго не роздумуючи, наблизився до кремезного чоловіка і простягнув руку:

— Сер Джейбс Уїлсон, якщо не помиляюся?

На широкому обличчі мисливця на метеорити з’явилася задоволена усмішка.

— Ви вгадали, пане Гумбольдт! Яке несподіване задоволення! Мало сказати, що я глибоко здивований, побачивши вас тут. — Німецька мова Уїлсона була дещо недолуга, та вчений досить легко зрозумів його.

— Мій подив іще глибший! — Гумбольдт секунду помовчав, а потім вимовив: — Дозвольте відрекомендувати вам мого сина й асистента Оскара Веґенера.

Оскар простягнув руку. Дивно, і як це Гумбольдту вдається зберігати цей світський тон? Враховуючи, що ці люди ладні розірвати нас на шмаття. Проте, схоже, що батько має якийсь план.

— Дуже радий, — чоловік міцно потиснув руку юнака. — Джейбс Уїлсон. А це мій ад’ютант і права рука Джонатан Арчер. Заслужений ветеран війн в Індії й Афганістані.

Гумбольдт кивнув:

— Радий познайомитися!

Чоловіки обмінялися рукостисканнями.

— Ви розмовляєте німецькою? — запитав Гумбольді у Арчера.

— Даруйте, що?

Уїлсон усміхнувся.

— На жаль, Джонатан вас не розуміє. Боюся, що я єдиний серед наших людей володію німецькою.

— То пусте, — бадьоро озвався Гумбольдт. — Тоді доведеться перейти на англійську. Можливо, мій син не все зрозуміє, та в разі потреби я йому перекладатиму.

— Дозвольте висловити вам свою глибоку повагу! — Уїлсон зібрався було продовжувати, аж тут пролунай здивований вигук. Голос видався Оскару надзвичайно знайомим.

— Карл Фрідріх! Як ти тут опинився?

Оскару довелося примружитися, щоб переконатися в тому, що він не помиляється. За кілька кроків від них стояв не хто інший, як… Гаррі Босуелл!

— Боже милий! — Гумбольдт кинувся до фотографа, і друзі обнялися. Потім Гаррі сердечно обійняв Оскара.

— Ось уже не гадав, що зустріну вас у такому місці, — усміхнувся Гаррі. — Невже немає таких куточків на Землі, куди б вас не