Читати книгу - "Роман шукає"

Генріх слухав його з поблажливою усмішкою, — Баумгартен це помітив.

— Генріху, — сказав він, — дорогий мій колего і колишній учень, я щасливий, що зустрів вас сьогодні. Але й вам теж, повірте мені, дуже пощастило, бо ви матимете нагоду бути свідком і учасником важливого історичного акту. Зараз сюди приїде кореспондент, і ми разом з вами підемо на місце, де відбудеться урочиста подія…

— Яка подія? — обережно спитав Генріх фон Кролов.

Баумгартен розповів, що наприкінці тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року він, колишній студент Марбурзького університету і солдат, брав участь у відбудові житлового будинку, який стоїть на самому початку Ольгинської вулиці. В квартирі на третьому поверсі праворуч він сховав під плінтусом холу документ, що має важливе історичне значення. Завдяки люб’язності перекладача-германіста вдалося одержати дозвіл людей, які тепер там мешкають, на те, щоб підняти плінтус і вилучити цей документ.

— Ось!

І Баумгартен видобув із бічної кишені якийсь блискучий хромований інструмент, що поєднував у собі зуболікарські щипці, сокиру й молоток.

— Це я купив тієї ж хвилини, як одержав візу, — потрясаючи загадковим інструментом, пояснив він. — У магазині мені сказали, що цим можна розкубрячити навіть сейф. А це, — вийняв він з другої кишені пакуночок з прозорої пластмаси, крізь яку було видно хромовані цвяшки, — для того, щоб відновити «статус-кво». Бо історичний досвід вчить нас: перед тим, як щось руйнувати, треба подумати, як ти це відбудуєш.

Дещо розгублені господарі квартири «на третьому поверсі праворуч» приготувалися до зустрічі з чоловіком, який колись відбудовував їхнє помешкання. На вкритому сяючою скатертиною столі з одного боку юрмилися пляшки горілки з перцем, а з другого боку сяяли срібними шийками пляшки з шампанським. Пляшки з пивом так обсіли тарілки з холодцем та шинкою, що подолати цей редут можна було тільки штурмом.

Господаря квартири, зварника аварійної служби міськгазу, заради такої події відпустили з роботи. Господиня була стривожена: якщо негайно не сядуть до столу, качка перепріє… Фотокореспондент Борис Кібчик знімав усе підряд: пляшки, господарів, квартиру, гостей і навіть газову плиту, на якій умлівала качка.

— Логіка — велика наука, — зворушено й урочисто сказав Баумгартен. — Усе це я передбачав!

Борис Кібчик поставив у холі додаткову лампу. Баумгартен спробував підважити плінтус своїм інструментом, але нічого не виходило. Він напружився, аж почервонів, аж крапельки поту виступили на чолі, і… Інструмент хряпнув та й розпався на свої вишукані складові частини.

— На совість пробито, — зауважив з повагою господар квартири. — Чекайте, я зараз…

Він приніс із кухні сікач і хотів був уже одірвати плінтус, але Баумгартен не дозволив:

— Пробачте, я мушу зробити це сам.

Посопів, покректав і таки підважив.

У щілині під плінтусом лежав коричневий згорток. Баумгартен витяг його й звернувся до присутніх:

— Ви свідки! Я вийняв це звідти! Я цього туди не підклав зараз. А тепер, — звернувся він до перекладача, — прочитайте вголос і перекладіть, що там написано.

Перекладач розгорнув манускрипт, виготовлений, очевидно, з телячої шкіри солдатського ранця. Речення за реченням читав він німецькою мовою і зразу ж перекладав:

— «Я, колишній студент останнього курсу філософського факультету Марбурзького університету Вальтер Баумгартен, цим документом засвідчую, що програна Третім рейхом війна є не тільки історична справедливість, а й величезний подарунок долі німецькому народові. Бо якби, не доведи господи, ми перемогли у цій війні, то весь світ, або принаймні значна його частина, стали б на шлях здичавіння й денатуралізації.

Я, Вальтер Баумгартен, філософ, логік за фахом, грунтуючись на фактах, цим документом стверджую, що буде такий час, і він уже недалекий, бо лежить у межах одного покоління, коли слово «мир» не служитиме більше завісою для підготовки до війни, а набере для всього людства свого первісного, справжнього значення, й коли нас, німців, зустрічатимуть у країнах, народам яких ми завдали стільки біди, як друзів — з довір’ям і повагою.

Я, Вальтер Баумгартен, прошу тих, хто знайде цей документ, засвідчити, що ці мої висновки були зроблені ще в той час, коли світ лежав в руїнах, коли слово «німець» і слово «вбивця» для багатьох людей були рівнозначними й коли майбутнє Німеччини для багатьох людей, крім нас, логіків, здавалося ще темним, невизначеним і похмурим. Підпис — Вальтер Баумгартен. Двадцять третього листопада тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року».

— Оригінал цього документа, — сказав Баумгартен, — я передам бундестагові Федеративної Республіки Німеччини, аутентичні копії — Народним зборам Німецької Демократичної Республіки і Верховній Раді Радянського Союзу…

Усі охоче перейшли до столу. Качка, на радість господині, не перепріла. До холодцю через редути пляшок теж добралися, і, запиваючи качку чудовим шампанським (яке тут, відзначив подумки Генріх, чомусь пили так, між іншим — йому в дитинстві тлумачили, що так п’ють шампанське лише банкіри Ротшільди), фон Кролов спитав у Баумгартена:

— Вельмишановний професоре, скажіть, чи пробудете ви в цьому місті ще хоч три дні?

— Так. Я тут залишусь до кінця тижня, а потім їду до Волгограда, з яким у мене пов’язані сумніші спогади — я там одморозив вухо.

— Дуже добре, — сказав Генріх.

Професор здивувався:

— Себто, пробачте…

— Перепрошую, — знітився Генріх, — я не про вухо. Я сподіваюсь, що через два дні, а може й раніше, теж запрошу вас бути свідком важливої події, яка так само консолідує минуле із сучасним.

— А що саме ви маєте на увазі? — не переборов цікавості професор.

— Поки що… Я сподіваюсь, ви не образитесь, коли я повідомлю про це, тільки маючи офіційний дозвіл.

— Ви мене заінтригували! Я чекатиму з нетерпінням.

Професор Баумгартен залишив привітним і гостинним господарям квартири свою адресу й телефон, прощаючись, подарував господареві блискучу газову запальничку, господині — кухонний годинник, що застережливо дзвонить,