Читати книгу - "На далеких берегах"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вася був стомлений і вимучений, та причиною цього був не біль у нозі, а все пережите за ці два дні. З ним не було Анжеліки, яку він покинув у руках німців, не було Мехті.
Все це скидалося на жахливий, безглуздий сон, і Васі хотілося прокинутись, одігнати від себе страхітливий кошмар… Одначе кошмар цей був дійсністю, і від нього не сховатися, не втекти.
Вася зліг. Потім він почав вигукувати щось незрозуміле, і весь час торочив, що він не хотів кидати Мехті, не хотів!..
— У нього гарячка, — сказав лікар Сергієві Миколайовичу й Ферреро.
— Добре, що йому не розповіли про невдачу з кінотеатром…
— Так, помилка за помилкою… — з гіркотою прошепотів полковник.
Він постояв трохи, похнюпивши голову, але одразу ж, ніби пригадавши щось, випростався і вже звичайним голосом, до якого так усі звикли в бригаді, звернувся до Ферреро:
— Треба негайно послати людей на розшуки Мехті. Я піду з ними.
— Ні, полковнику, тут потрібна людина, яка знає кожен камінь. З ними піду я. А ти, про всяк випадок, лишайся тут, — заперечив Ферреро.
Сергій Миколайович відповів не одразу, йому важко було залишатися, і, відверто кажучи, здавалося, що сам він зробить це краще, ніж будь-хто інший, але Ферреро справді знав тут кожен горбочок.
— Ви ось що… — намагаючись стримати хвилювання, заговорив, нарешті, Сергій Миколайович. — Ви пошукайте як слід… Коли ж не знайдете, то зв'яжіться з товаришем П., — хай він розвідає про долю Михайла й Анжеліки. Ох, чи не накоїв він бува чого, гаряча голова!..
— Я все зроблю, — хитнув головою Ферреро.
Через десять хвилин велика група озброєних партизанів спускалася гірським плаєм. Їх вів Ферреро.
Іти виявилося важче, ніж він думав. Скрізь були німці, і доводилося раз у раз звертати вбік, заглиблюватися в ліс. Насилу дісталися вони до кручі, де Мехті нещодавно вів нерівний бій з фашистами. Ґудзики від солдатських шинелей, пробиті кулями каски — все говорило про те, що Мехті знищив чимало фашистів. Земля біля кручі була вкрита осколками гранат і каміння.
«Так, важко йому було, дуже важко», думав кожен.
До Ферреро підійшов здоровань-болгарин.
— Там, внизу, сліди німецьких чобіт, — сказав він.
Ферреро пожвавішав.
— А Михайло теж був у німецьких чоботях!
— Там багато слідів, — похмуро сказав болгарин.
Гілки карликових сосен були понівечені: хтось хапався за них, скочуючись вниз по схилу…
Ферреро велів обнишпорити весь яр. Та ось партизани побачили Сільвіо, що видирався до них. Судячи з того, як він поспішав, відчувалося, що в юнака важливі новини, його ще вночі послали до селянки-зв'язкової, у якої ночувала група Мехті перед тим, як іти в Трієст.
— Що? — нетерпляче спитав Ферреро, коли Сільвіо, засапавшись, зупинився перед ним.
— Живий… живий Михайло! — радісно вигукнув Сільвіо. — ^— Він був там, переодягся, узяв свій етюдник і одразу ж пішов.
— Куди пішов? — перебив його Ферреро.
— Як не куди? До нас у табір.
— Але ж у нас його немає!
Партизани спантеличено перезирнулися. Хтось висловив здогад:
— А що як Михайло у німців? Він же міг не знати, що кругом німці!
Командир промовчав.
Дальші розшуки нічого не дали. Ферреро був невтомний, він посилав партизанів по одному, по два в зайняті німцями села: могло ж статися, що Михайло прийняв новий бій і був тяжко поранений. І щоразу, коли послані повертались із звісткою, що Михайла немає в селі і ідо селяни не чули, щоб його схопили німці, Ферреро в душі радів: для нього було б жорстоким ударом, коли б Мехті потрапив до рук німців.
Понад добу шукали партизани Михайла. Люди не стуляли очей: вони забиралися в саме лігво ворога, всякими способами добували відомості про товариша. Особливо старався Сільвіо. Проте розшуки нічого не дали.
Після недовгих роздумів Ферреро прийшов до висновку: треба послати людей в Трієст, побачитися з членами трієстинського підпілля, поновити місця явок, зв'язок, а заразом знайти сліди Мехті й дізнатися про долю Анжеліки. Все це міг зробити або ж він сам, або його заступник. Було вирішено, що в Трієст піде полковник, а з ним Анрі Дюез.
Багато чого хотів сказати Ферреро своєму заступникові, до якого звик за цей час, наче до рідного брата, і якого дуже полюбив. І ось вони прощалися. Мовчки стояли один перед одним. Ферреро дивився на полковника, немов бажаючи назавжди зберегти в пам'яті рідні риси його обличчя. По суті Сергієві ще не так і багато років. Сорок. Але як же він постарів за той час, що вони прожили разом. Сріблиться жорстка щетина на неголеному обличчі, мішки під уважними, трохи стомленими очима… Те саме думає полковник, мовчки прощаючись з своїм командиром. «Рано зістарівся ти, Луїджі. Що таке п'ятдесят років?.. Знаю, тобі дуже важко, друже мій. Мені теж важко… Прощай, Луїджі…»
Луїджі кусав сивого вуса, дивлячись услід Сергієві й Дюезу. Круто доводиться Луїджі. Нема Анжеліки. Кудись зник Мехті. Чи повернуться Сергій та Анрі?.. Ферреро стояв на дорозі, як могутній дуб з обрубаними гілками…
* * *
Південно-східною околицею Трієста йшло двоє людей. Обоє були в дуже поношених рибальських робах з грубого брезенту. Попереду, трохи накульгуючи, шкандибав сухорлявий рибалка з гостреньким і жовчним лицем, а за кілька кроків позаду, зігнувшись під вагою великого плетеного кошика, повного свіжих усачів, ішов його супутник. Одяг на них був ще мокрий і вкритий рибною лускою, від них тхнуло морем і рибою. Вони простували в напрямі ринку, а слідом за ними брели голодні коти. Той, що йшов попереду, був Анрі Дюез, за ним ступав Сергій Миколайович.
Все здавалося рожевим у промінні ранкового сонця. Сергій Миколайович понуро йшов за Дюезом, згинаючись під вагою своєї
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На далеких берегах», після закриття браузера.