Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

старих єгерських офіцерів достатньо досвіду, щоб керувати запланованою бойовою операцією, а ще поцікавився думкою майора Сигво щодо того, чи впорається він із цим завданням. Відповідь була негативною — очевидно, майор сумнівався, чи достатньо в нього компетенції, щоб керувати такою масштабною операцією. Хоч єгері й мали вишкіл, їм справді бракувало і потрібного вміння готувати самостійні широкомасштабні операції та керувати ними, і досвіду штабної роботи. У мене не було під рукою нікого іншого, хто б мав, як Левстрем, набуті в світовій війні навички командувати великими бойовими одиницями. Тобто моє рішення аж ніяк не означало, що я віддаю перевагу колишнім офіцерам російської армії: єгерів я теж не ігнорував і дав їм чимало високих командних посад.

Східна армія вийшла кількісно потужнішою від Західної, але вони відрізнялися одна від одної ще і в тому, що підрозділи останньої були шуцкорівськими загонами, зібраними в перші тижні війни, натомість перша складалася переважно з військовозобов’язаних. Організація частин, набраних із військовозобов’язаних, від самого початку була єдиною, і вони пройшли, зважаючи на умови визвольної війни, доволі тривалий, 6–7-тижневий вишкіл. Виняток становили три шуцкорівські полки Карельської групи, які брали участь у боях від самого початку війни.

Перед тим як перейти в наступ, треба було докінчити організацію єгерського війська й дати перепочити підрозділам, перекинутим із заходу. Важливим і складним завданням стали поповнення і реорганізація артилерії за допомогою техніки, захопленої у Тампере й Рауту. Якийсь час пішов урешті й на транспортування війська та матеріалів кепськими східнофінськими залізницями. Лиш за два тижні після здобуття Тампере Східна армія була готова завдати удару. 10 квітня Ставка переїхала до Міккелі.

Тим часом Західна армія готувалася до завдання, отриманого 7 квітня. Водночас із прикриттям межі Лемпяаля — Пяйянне вона мала зайняти залізницю на Порі по всій довжині, після чого головні сили мали просуватися на південь через Гямеенлінну, а менші формації — на Варсінайс-Суомі. Виправу було призначено на 20 квітня.

Проте активність ворога порушила ці плани. 8 і 9 квітня військові довелося напружувати всі сили, щоб відбити низку атак на заході від Тампере. Водночас надходили повідомлення, що червоні залишають Порі і його околиці. Правий фланг Західної армії під командуванням генерал-майора Ліндера почав наступ, розбив ворожий ар’єргард і ввійшов 13 квітня до Порі, а 17-го — до Рауми. Уся залізниця на Порі була тепер в наших руках, а ворог відступав на південний схід, палячи і грабуючи села на своєму шляху.

На ділянці під Лемпяалею, де командувачем після генерал-майора Вілкмана став полковник Ялмарсон, ворог тим часом теж перейшов у наступ, і виникли деякі критичні ситуації. Однак і там позиція стабілізувалася після того, як надійшло підсилення.

Німецька Балтійська дивізія з бойовим кількісним складом 7000 вояків і 18 гармат висадилася в Ганко, не зустрівши жодного опору. Існувала небезпека, що в столиці зчиниться різанина і буде знищено унікальні культурні й матеріальні цінності, тому я скерував Балтійську дивізію туди. Польова армія супротивника трималася в тіні, і після нетривалих сутичок із деякими невеликими загонами німці 11 квітня вийшли на підступи до Гельсінкі.

Щойно звістка про прибуття німців дійшла до столиці, уряд заколотників і диктатор-головнокомандувач Маннер зі штабом утекли до Виборга. Російський Балтійський флот і його аагресивні матроси-революціонери відповідно до укладеної 5 квітня з німцями угоди залишили Гельсінкі[40]. Отже, оборону столиці тримали лише червоні гвардії, що їх власне керівництво покинуло в скрутному становищі. 12 числа німці ввійшли до Гельсінкі за підтримки шуцкорівських загонів, які вже перебували в місті, а 14 квітня зайняли все місто. Коли було забезпечено постачання німецької дивізії через Гельсінкі, вона почала марш на північ, маючи завдання дістатися до Рійгімякі.

Ворожі частини пробитого північно-західного фронту, близько 15 000 вояків, відступали через Тойялу і Гямеенлінну в бік Лагті. До них долучилися кілька тисяч вояків із місцевих, створених у Варсінайс-Суомі, червоних гвардій. У цій ситуації німецька бригада, висадившись у Ловійсі, стала безпосереднім стратегічним чинником. Полковник барон фон Бранденштайн і його військо кількістю 2000 вояків і 8 гармат рушили на Лагті і 19 квітня здобули місто після запеклих боїв. Коли назавтра маленька бригада досягла контакту із батальйоном Західної армії, що рухався з півночі, західну частину ворожого війська було цілковито ізольовано.

Коли вдалося провести телефонний зв’язок до Міккелі, полковник фон Бранденштайн зателефонував мені для рапорту, і я привітав його з тим, що він проторував собі шлях до Лагті такими малими силами. А що місто треба було втримати, а також перекрити шлях на схід ворогові, який наближався, я поцікавився думкою полковника, чи здатен він без підмоги протистояти майбутнім спробам пробити оборону. Відповідь була ствердною. Непокоячись, що нерівний бій може стати непосильним для бригади, я повторив своє запитання того самого вечора, але полковник фон Бранденштайн не передумав. І він таки вистояв, хоча згодом, за тиждень, йому довелося сутужно.

Коли ворожі маси, відступаючи, незабаром опинялися в дедалі скрутнішому становищі на ділянці між Лагті та Ламмі, треба було готуватися й до відбивання шалених спроб пробитися в північному напрямі. Тому я наказав зосередити головні сили генерал-майора Ліндера на лівому фланзі Західної армії. Генерал-майор фон дер Ґольц, який силами однієї бригади заволодів залізничним вузлом Рійгімякі, дістав наказ рухатися на Гямеенлінну. Тим часом німці уперше зайшли в сутички з польовою армією супротивника і зазнали чималих до втрат. 26 квітня вони здобули Гямеенлінну. Назавтра до міста прибув один ескадрон Уусіманського драгунського полку, і тоді Західна армія досягла ще одного контакту з німцями. На той час більшість ворожих сил, відступаючи, вже проминула Гямеенлінну, і лави, що сунули з різних боків, урешті, як я й припускав, зібралися на заході від Лагті.

Здійснивши низку безрезультатних спроб вибитися звідти, заколотники могли лишень констатувати, що з кільця оточення вони вже не мають як вийти. З півночі йшли загони Західної армії, із заходу й півдня — Балтійська дивізія, а на сході шлях перекривала відважна бригада фон Бранденштайна. І день і ніч оточене військо намагалося вибитися звідти. Хоча воно виявляло відчайдушне презирство до смерті, його спроби були приречені на невдачу, адже здійснювали їх окремі загони без єдиного командування. Бій тривав до 2 травня, а далі заколотники склали зброю. Кількість полонених зросла до 25 000. Нам до рук потрапили ще й кілька тисяч осіб, які не мали зброї, але, підмовлені червоними, з кіньми, возами і награбованим добром, долучилися до загонів, що відступали в напрямку радянського раю. Цінними трофеями були 50 гармат і 200 кулеметів.