Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Якась дивовижна містика. Справді, усе в цьому світі пов’язане невидимими нитями. Здається, саме так казав головний герой «Ключа».
— Саме так. Але я тривалий час жив Холодним Яром. І ось вибухнула Помаранчева революція. Нація подорослішала. Думаю, що обожнювали ми тоді не лідера, ми пишалися народженням нової генерації українців, здатних повстати за свободу, за свій чесний вибір. Пишалися своєю приналежністю до цієї генерації. Ющенко був тільки символом нашої Революції. До речі, я редагував тодішню його книжку «Вірю в Україну». Той здвиг також дуже нагадував козацьку традицію. Народ зібрався на коло, щоб витурити пройдисвіта і настановити на його місце свого гетьмана. Я тоді не покладав особливих надій на економічне диво. Мене більше цікавило національне відродження, яке могло стати лише передумовою того дива. Мене цікавив патріотичний президент, який ішов на зміну ренеґатам, московським прихвосням. І в цьому плані Ющенко до певної міри виправдав надії, тому й розчарування моє було не таким гірким, як у більшості його виборців. Звичайно, він не міг зробити багато, бо не мав потужної команди однодумців. Але й сам часто робив зовсім незрозумілі кроки. Наприклад, як можна було підписати указ про нагородження Ківалова орденом «За заслуги»? Адже це свідчило про те, що президентські вибори 2004 року, на думку Ющенка, не були сфальсифіковані. Після цього указу він мусив одразу подати у відставку. Таких суперечностей у його діях було чимало, вони призвели до того, що на наступних президентських виборах українці побачили нечувану політичну аномалію. Колишній їхній кумир почав підігравати тому-таки пройдисвіту, через якого вони піднялися на революцію. В цьому була якась волаюча несправедливість. Знаєте, українці ніколи не піднімалися за свої економічні права. Окрім хіба що шахтарів. Всі наші протести зводилися до боротьби за свободу, за право вибору, за справедливість. Бо ми знали, що саме ці найвищі цінності є запорукою успішного розвитку. Один із героїв роману «Троща» бачив майбутню незалежну Україну насамперед чесною. Тобто справедливою у взаємовідносинах між людьми, гармонійною у всіх сферах суспільного життя. Я теж не люблю оцих часто вживаних епітетів «процвітаюча» Україна, «заможна», «європейська» тощо. Бо вона не може такою бути там, де нація зневажає себе, де «єдина країна — єдіная страна», де «какаяразніцанакакомязикє». Вона не може такою бути там, де міністри послуговуються мовою окупанта, де чиновниця-найманка з Грузії кричить «я нє пазволю націоналістам указивать, на каком язикє мнє разгаваріть». Країна не може бути успішною там, де продажний суддя отримує платню в сотню разів більшу, ніж учитель. Не може такою бути там, де чиновник із «Нафтогазу» отримує стільки, скільки нормальна людина взагалі не може витратити на свої найвибагливіші потреби. Там, де наближений до влади магнат купається в шампанському по 1000 євро за пляшку, а держава дає йому мільярдні дотації на розвиток сільського господарства. Все це несправедливо, нечесно і дуже принизливо для всього суспільства. Адже за соціальною шкалою це означає, що вчитель, чи лікар, чи будь-хто «з народу» не вартий і нігтя багатьох привілейованих чиновників. Так не мусить бути, таке злочинне ігнорування соціальної справедливості деморалізує суспільство. Градація, звичайно, повинна бути, але ж не з різницею в сотні разів, та ще й за такого низького рівня життя.
— За Ющенка було багато українських ідей, щонайменше, політика української національної пам’яті вперше стала об’єктом уваги на найвищому державному рівні. Указом президента було створено Український інститут національної пам’яті як центральний орган влади. Якраз тоді я опікувався цією справою в уряді як віце-прем’єр. Принаймні тодішнє покоління школярів вивчало правду про Голодомор, Батурин, Крути, Конотопську битву та чуло про це із вуст найвищого керівництва держави. І хоча, особливо у пізній період тієї влади, у багатьох ці теми почали викликати роздратування, суспільство вже було підготовлене для серйозного сприйняття таких тем, як Холодний Яр, УПА, декомунізація, правда про Україну у Другій світовій тощо. Зрештою, саме тоді було відкрито архіви СБУ, у яких і ви працювали, готуючи «Чорного Ворона». Власне, хлопці, які пішли у наступ на Грушевського та Інститутській, завдяки цим відкритим шлюзам довідалися про нашу трагічну історію та несправедливість щодо українців з боку Росії у всіх її формах та виявах. Ці ж хлопці пішли на Схід воювати за Україну. Ці ж хлопці стали героями вашого «Чорного Сонця» (2015). Хоч ви нібито не збиралися писати хроніки сучасності, але тут ви, мабуть, вважали своїм обов’язком написати про ТАКИХ наших сучасників? Ви бачили там, на Сході, наступників Чорного Ворона, Василинки, отамана Загороднього, всіх численних героїв Холодного Яру, чи це зовсім новий тип сучасних українських хлопців, яких нікому не скорити?
— Я вважав, що з художніми творами про цю війну не варто поспішати. Насамперед усе треба зафіксувати на документальному рівні. Щоб не загубилася жодна подія, жодне ім’я, жоден важливий вчинок. Хіба ж не дивно, що в XXI сторіччі у нас стільки людей пропало безвісти? Починаючи ще з Майдану... Та потім близьке спілкування з бійцями полку «Азов» і один дивовижний епізод з війни підштовхнули мене написати повість-притчу. Власне, цю історію хлопці самі написали своїми вчинками, я її лише зафіксував у художній формі. Тому й підзаголовок там «Дума про братів азовських». Мене вразило, як один боєць побачив під обстрілами в Лебединському скіфську бабу і застановився на тому, щоб вивезти її в безпечну зону. Дзвонить мені, питає, куди її краще доправити? Я кажу: ти себе бережи, та баба простояла тисячоліття, пережила стонадцять війн, і ніякий дідько її не вхопить. Ні, він знов дзвонить, міркує, як її врятувати. Наївність? На перший погляд, може, й так. Але за великим рахунком скіфська баба була для нього символом історичної пам’яті. Зрештою вийшло так, що та кам’яна берегиня врятувала життя своєму рятівникові. В азовців взагалі, як ви знаєте, особливе ставлення до минулого, і сам знак Чорного Сонця символізує насамперед тісний зв’язок із предками. Зв’язок, який дає тобі силу в час найтяжчих випробувань. Мене здивувала тирада одного відомого нашого співака, який звернувся до українців з порадою не думати про Україну як про землю своїх пращурів. Мовляв, треба думати про Україну як про землю своїх дітей та онуків. Нісенітниця. Якось Андрій Білецький, виступаючи в Острозькій академії, сказав, що серед його хлопців, котрі першими пішли на Донбас, був великий відсоток тих, хто прочитав «Чорного Ворона». І зрозуміло, що ці бійці прагнули бути схожими на своїх попередників. Так, це вже були люди XXI сторіччя, люди нових знань, нових історичних обставин, але
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр», після закриття браузера.