Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

— Добре пам’ятаю ті романтичні часи. Мітинги, гумові кийки міліції, вперше підняті синьо-жовті прапори... Революція на граніті, студентські намети... Проголошення незалежності, сльози на очах... Живий ланцюг до Дня Соборності. То була ідея Михайла Гориня. Через осідок УРП проходило дуже багато цікавих, відомих людей. Я пишався тим, що такі легендарні діячі, як Лук’яненко й Горинь, запросили мене до своєї команди. Щиро вірив у те, що ми швидко змінимо країну. Був час, коли доводилося працювати без вихідних, без перерви на обід, до пізньої ночі. Та минали роки, а просвітку не було. У політиці гроші почали перемагати ідеологію. Відчувалося тертя і між лідерами національно-демократичних сил — Чорноволом, Лук’яненком, Хмарою, Горинем. Зазнав розколу Рух. УРП розкололася на три республіканські партії. На виборах до парламенту 1994 року у Львові в одному окрузі зіткнулися Горинь і Хмара. Згодом Лук’яненко вирішив, що настав час передати партійне лідерство молодшим. Десь, якщо не помиляюся, 1996 року головою УРП стає Богдан Ярошинський, націоналіст, радикал у кращому розумінні цього слова. Просить, щоб я лишився. З мене політики вже було ніби й задосить, але піти... мені здавалося дезертирством. Розпочинаючи свою першу прес-конференцію, новий голова УРП Ярошинський показує журналістам на мене й несподівано каже: «А це наш прес-секретар Василь Шкляр, майбутній лауреат Шевченківської премії». Так, на вибори 1998 року ми пішли у блоці «Національний фронт» — крім УРП, до нього увійшли ще КУН на чолі зі Славою Стецько та Українська консервативна республіканська партія Степана Хмари. Набрали 2,7 відсотка при прохідному бар’єрі 4. Деякі компетентні люди казали, що пару відсотків у нас украли. Могло бути. А потім трапилася ота історія з моєю рибальською хворобою. То був якийсь знак. Я справді був у тяжкому стані. До лікарні приїхали Богдан Ярошинський з народним депутатом Олександром Шандруком. Лікар сказав, що, можливо, потрібна буде нирка. Ярошинський, не довго думаючи, відповів, що нирка буде. Одне слово, весела така була розмова. Коли я став на ноги, то зрозумів, що Бог уберіг мене для якоїсь доброї справи. З’явилася спрага писати. Політика на той час стала нудною, цинічною, розпаношився олігархат, комерційно-політичні проекти відтіснили ідеологічні патріотичні партії на марґінес. Головою УРП якраз став Олександр Шандрук, ми з ним товаришували, і він з розумінням поставився до мого вибору. Потім УРП знов очолив Левко Лук’яненко, запросив мене на серйозну розмову, але я і в нього відпросився. Остаточне рішення ухвалив для себе не через якусь зневіру чи розчарування, а за простим філософським висновком: усьому свій час.

— Вся ця постколоніальна політика так званої української влади тривала, аж доки 2004 року народу не увірвався терпець та не розпочалася Помаранчева революція. Під час цього кучмівсько-януковичівського періоду почали відбуватися перші серйозні протести — Україна без Кучми, «Повстань, Україно!» та інші. Ви ж тим часом видали ще два бестселери — «Елементал» та «Кров кажана». Чим для вас став показовим той час? Що це за історія з перекладом віршів Алли Дудаєвої? Чи долучались ви тоді до протестних акцій? І як Помаранчеву революцію зустріли ви — щиро, з надією, чи, може, як тепер багато хто, ви наперед знали чи відчували, що з обожнювання одного лідера діла не буде?

— Щодо навколополітичного життя, то воно мене ніколи не відпускало. Це вже було в крові. Та й взагалі письменникові в Україні неможливо залишатися поза політикою, поза громадським життям. Хоча в ідеалі, у нормальній країні так має бути. Та коли під загрозою найдорожче — мова, культура, духовне поле, то як ти стоятимеш осторонь? На відміну від попередніх років, я вже не був причетним до організації акцій, але як тільки десь повіє димком — одна нога тут, друга там. Козацький інстинкт. Весь час ніс за вітром, чи немає сигналу зі сторожової вежі? Добре пам’ятаю згадані вами акції, пам’ятаю, як палили опудало Кучми. Ну, й знайомі і незнайомі політики, котрі знали мій досвід, часто зверталися з проханнями: напиши те, відредагуй се, доведи до ума ось цей текст. Доводив. Одного разу кунівець, народний депутат Роман Круцик посвятив мене у тему «порятунку родини Джохара Дудаєва». Це коли російські спецслужби полювали на родичів президента Чечні, а українці ними опікувалися. Рятували від людоловів. Так я зустрівся з дружиною генерала Аллою Федорівною. Дуже мила, розумна жінка. Етнічна росіянка, фанатично віддана ідеї чеченської незалежності. Художниця, поетка. Після того знайомства я переклав добірку її віршів, яку надрукували кілька газет. Я вже казав, що через осідок УРП проходило багато цікавих людей. Вони довіряли нам більше, ніж державним інституціям. Одного разу до нас зайшов вояк Французького іноземного легіону, українець із Київщини. Його бойова історія та «порятунок родини Дудаєва» стали основою роману «Елементал». Щоб ви розуміли, яка довіра була серед патріотів до УРП, розкажу зворушливу історію. Вона, до речі, пов’язана з романом «Троща». Так от, далекого 1948 року кілька підпільників прийшли вночі до однієї сільської хати в Бережанському районі. Вони покликали на розмову дівчину Стефу, тоді старшокласницю, і сказали: «Стефцю, ми хочемо довірити тобі одну таємницю. Сьогодні вночі ми закопаємо два бідони з дуже важливими паперами, ти мусиш запам’ятати це місце. Ми, Стефцю, усі загинемо. А ти доживеш до вільної України і зробиш так, щоб ці папери потрапили до української влади». Ви уявляєте, якою сильною була віра цих хлопців, що йшли на смерть, у незалежність України? Вони не мали сумніву, що Стефа доживе до незалежності. Дисиденти, котрі прийшли після них, мали менше оптимізму. Я запитував у Михайла Гориня, як вони, перебуваючи в концтаборах, бачили цю перспективу? Горинь відповів, що в багатьох дискусіях на цю тему вони схилялися до думки, що Україна виборе самостійність у XXI сторіччі. А тут ні: «Стефцю, ти доживеш...» І вони закопали у неї на очах один бідон на цвинтарі, а другий у лісі. Стефа дожила до незалежності, ніде не обмовившись ані словом про довірену їй таємницю. Лише 1991 року вона покликала свого чоловіка та брата й розповіла про схованку. Вони відкопали архів, але не віддали його сумнівній владі, а довірили республіканцям. Ці бідони тривалий час перебували в Тернопільському осідку УРП. У них, серед матеріалів оунівської СБ, якраз і зберігалися протоколи допитів, що стосувалися зради, отієї драми в трощі над Стрипою. Драми, що згодом стане основою роману «Троща». Але в той час до цих алюмінієвих бідонів не мав доступу