Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тут ключовий момент полягає в тому, що концерт має відбуватися просто неподалік від нашого тренувального центру. "Барси" змушені проживати на протилежному боці села, хоча я ще не вловила жодного випадку, коли це б зблизило протиборчі команди.
Мені доводиться кілька разів "прощатися" з юніорами, бо вони засипають мене запитаннями.
Я завертаю в коридор, через який можна вийти до внутрішнього містка, що з'єднує основний корпус тренувального центру і медичну частину.
Біля містка я відходжу до затемненої ніші, що слугує передвірком для кількох технічних приміщень.
І затискаю рот рукою, щоб придушити раптовий одиничний схлип-ридання. Схлип рветься назовні, і, здавалося б, породжує відлуння зсередини, ніби в мене тепер дико шумить у вухах.
Господи, що це зі мною? Я навіть повертаю голову в різні боки та обтрушую руки. Змушую себе вирівняти обличчя і відтворити усмішку.
Або хоча б підняти куточки губ, щоб вони трималися прямо й нормально.
Що це таке? Паніка змішується зі сміхом, бо я знову давлюся схлипом. В очах начебто сухо, але в носі сильно щипає.
Дурість якась. Зараз візьму себе в руки.
Раптом згадую, як було тоді холодно на ґанку: я вийшла до Резника й узагалі не задумалася ні про що розумне. Навіщо я вийшла? Ми розмовляли, а потім...
Змушую себе порухати головою, щоб все це вивітрилося.
Долоня так і тягнеться ще раз затиснути рота, але я пересилюю будь-які пориви та цілеспрямовано йду до містка, щоб повернутися в медичну частину.
— // —
Концерт, організований "Барсами", важко пропустити, адже він починається вже за годину просто за нашими вікнами.
Я спускаюся вниз разом із кількома співробітниками, бо багатьом цікаво, чим це все закінчиться.
У внутрішньому дворику стає очевидним увесь драматизм ситуації: фанати "Барсів" зібралися по інший бік вулиці, біля парку, де і планується свято.
Гігантський плакат із біло-фіолетовим барсом урочисто майорить на вітрі.
А біля нашого тренувального центру зібралися фанати "Скалозубів", наче захисне сухопутне військо, що прибуло обороняти альма-матер від загарбників.
— Чи це треба кому-небудь? — кривиться Корній. — От скажіть, за яким бісом це все впало нам на голову? Гроші вони збирають для хворих дітей. А перерахувати в банк не пробували?
Я не дуже уважно слухаю стогони начальника, адже Резник і Ципа вже вийшли до фанатів.
Встигнувши швидко пробігтися вздовж натовпу, вони зупиняються біля виходу зі стадіону, бо біля бічної секції зібралися фанатки. Охоронець пропускає деяких із них уперед.
Корній обурюється й обурюється, листопадовий вітер роздмухує моє волосся, яке постійно б'є по очах, а я спостерігаю, як Резник спілкується з фанатками в наймиліший спосіб.
Ясно. Зрозуміло. Що тут думати.
Я навіть посміхаюся, нарешті опускаючи погляд собі під ноги.
Ципа ж обіймає двох щасливиць одночасно, жартівливо пояснюючи, чому він не може приділити увагу всім. Він явно хоче повеселити народ і створити приємнішу атмосферу.
— У мене є тільки один критерій для жінки, — старанно переконує він половину присутніх. — Тільки один. Це чутливість клітора. І в цьому головна проблема. Трагедія, я б сказав.
— Але чому? — хмуриться одна.
— А в чому проблема? — цікавиться друга.
— На жаль, у мене занадто велике его, — зітхає він, — і недостатньо велике все інше. Мені потрібна гарантія, що я залишу жінку... почекайте, що за слово таке є... максимально задоволеною. Ось.
Нарощені вії однієї фанатки злипаються від примружування, бо вона починає підозрювати якийсь підступ. Інша ж не втрачає посмішки й мало не стрибає навколо золотокудрого гіганта.
Але перша фанатка змінює вираз обличчя і запитує вже зміненим голосом:
— А наскільки він має бути чутливим?
Ципа дивиться на неї зверху вниз, в очевидній спробі приховати напругу.
Коли Резник, що стоїть поруч, повертає голову, ми стикаємося поглядами. Він не відпускає плече світловолосої дівчини, але мені ввижається, що Артур відсувається трохи віддалік.
Ха-ха. "Ввижається". Я начебто школу закінчила багато років тому... Хоча, ні, я ж навіть школу до ладу не закінчила.
— Дуже, — підтискає Ципа пухкі губи, — чутливим.
— То в чому трагедія? — практично з наїздом продовжує допит "фанатка". Чи, можливо, вона — не зовсім фанатка? Ципа безумовно переймається цим питанням, бо його очі швидко рухаються, оглядаючи дівчину у фірмовій символіці.
— Трагедія в тому, що це неможливо перевірити заздалегідь, — театрально опускаються його плечі. — Ніяк! І я розумію жінок. Вони змушені обманювати, це неминучість сформованих патріархальних підвалин. Вони всі кажуть, що у них найчутливіший клітор. А навколо стільки обману!
— Розмір члена теж не можна перевірити заздалегідь, — глузливо заявляє "неправильна" фанатка.
— Тому, — злегка підвищує Ципа голос, — я завжди попереджаю жінок, що на них чекає тотальне розчарування.
Усі інші дівчата хихикають, а я з героїчною завзятістю ігнорую погляди капітана.
До дворика проривається директор Хогай в епатажній неоновій куртці, а гравці вимушено збираються навколо нього. Я відходжу вбік і повертаюся до іншого виходу, щоб оцінити можливість непомітного зникнення.
Біля прочинених воріт стоїть чоловік у довгому темно-коричневому пальті.
Його дивний капелюх приховує частину обличчя. В усій його зовнішності й упевненій позі ввижається щось знайоме.
З іншого боку вулиці лунають крики, а я з жахом усвідомлюю, що це і є той чоловік, що в той вечір стояв за моїм вікном. Це точно він. У пам'ять вкарбувався його силует, бо я пережила в той момент дикий прилив страху.
І незнайомець привітно киває мені, немов ми знайомі.
Я обертаюся на Резника та інших гравців. Артур зайнятий розмовою з директором. Знову дивлюся на незнайомця, але тепер приймаю рішення зробити кілька кроків назустріч.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кохай без правил, Ольга Манілова», після закриття браузера.