Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Незнайомець наближається до мене, залишаючи напіввідчинені ворота позаду. Цікаво, як він пройшов сюди? Це службовий вхід.
— Я всього лише хотів поставити кілька запитань, — поправляє він капелюха, ніби висловлюючи цим жестом повагу.
— О четвертій годині ранку? — не приховую я настороженості.
— Вас важко знайти, — після короткої паузи відповідає він.
Він мене впізнав.
У цьому не має бути нічого неймовірного. Щодня я очікую, що хтось згадає або просто почує від інших здогадку. Упевнена, що в тих же редакціях повно фахівців старшого покоління, які одразу мене впізнали. Просто це поки що не спливло. І не спливе, якщо поводитися тихо.
— Немає таких запитань, на які я відповідатиму. Всього найкращого, — я розвертаюся, щоб піти.
— Я можу вказати вас же як "анонімне джерело". Усього лише кілька слів. Як ви живете? Як ви...
— Можете вказати від "анонімного джерела", що я ніби як мертва, — відрізаю я. — Це ніби як те, що й сталося? У світі великого спорту, — глузливо додаю я.
— Я не хотів... нічого такого, я навпаки, — його карі очі дивляться співчутливо, — хотів...
І це найнестерпніше: жалість, співчуття, розуміння.
Ніби хоч хтось із них здатен зрозуміти! Навіть на мить. Навіть просто уявити.
— Не підходьте до мене більше, — наказую я. — Ніколи. І я поскаржуся Резнику, тоді у вас будуть великі проблеми.
У кабінеті я поспіхом збираю сумку для виходу.
Через нерви не можу подужати цілу склянку води, випиваю лише кілька ковтків. Панічно продумую якою дорогою піду додому.
Треба було — дуже треба було — купити машину, як і радила Соня.
Перед очі подекуди розпливається незрозуміла каламуть, тож я навіть до пуття не реагую, коли біля виходу з містка хтось хапає мене за талію й тягне до найближчого приміщення.
Це скуйовджений Резник, тому моє серце не сповільнюється ні на мить — лише прискорюється, нескінченно підстрибуючи.
Уже притискаючи мене всім тілом до стіни, він силоміць підіймає мою голову і впирається ліктями в бетонну поверхню по обидва боки від неї.
Його довгий і дуже холодний ніс проїжджається по моїх губах, немов Резник наказує відкрити рота.
Він усе-таки прикушує мою губу і шумно дихає. Очі дикі й сонні водночас. Щось гримить, як птах, що б'є по клітці раптово відрослими крилами. О Боже. Це моє серце, тільки я ніби не відчуваю його всередині.
Воно відчувається скрізь. Немов розширилося на всю планету, а я залишилася стояти в епіцентрі й рахувати удари.
— Щ-що ти робиш? — обурено заїкаюся я.
— А ти як думаєш? — його щелепа напружується, а на вилицях грають м’язи. — Ну, є ідеї, забіяко?
— Я йду додому, — заявляю я і рішуче відвертаю голову.
Він здирає ремінець сумки з мого плеча і я ігнорую те, як вона падає на підлогу.
І посилено ігнорую, як холодні долоні пробираються під моє пальто, і як він обсипає мої губи короткими поцілунками. Вони просто нескінченні, і кожен вражає як стрілою з розпеченим вістрям. Він навіть боляче притискає свій рот до моїх губ, не відпускаючи та не проникаючи всередину, — щоб я нарешті шумно видихнула в нього.
— Припини негайно, — намагаюся я контролювати голос, що зривається, і тому говорю суворо.
Я не розумію, що він узагалі робить. Усе це якесь божевілля, від самого початку, у мене навіть коліна підгинаються. А все тому, що його серйозний і розлючений погляд переслідує мене.
— Давай, що ще мені накажеш?
Резник проходиться твердим язиком по моїй шиї, нібито заграючи з пульсом і знущаючись з моєї розгубленості. А потім ніжно й обережно цілує мою шкіру. Точніше, не просто мою шкіру, а...
— Хочу твоє вушко, — він не зовсім виразно бурмоче мені в щоку. — Ще багато чого хочу. Усе хочу, — грубий тон вдаряє прямо по нервах. — Пам'ятаєш, як ти благала? Ти прям благала, Рито, прям так. Щоб я не зупинявся.
— Не було такого, — підвищую я голос.
І клянуся, я майже відштовхнула його плече від себе, коли цей навіжений напав на моє вухо. Майже. Ось трохи залишалося до перемоги. Резник просто встиг згрупуватися.
Він різким ривком втискає мене в себе — так, що доводиться міцно обхопити його за шию.
— Впустиш мене? — гортанним шепотом заводить він мені на вухо. — Впустиш чи ні? Я думаю, що впустиш і зірвешся. Інакше я, — він міцно стискає обидві мої долоні, переплітаючи наші пальці, — не знаю, що буде, Рито.
***
За кілька годин ще один розділ
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кохай без правил, Ольга Манілова», після закриття браузера.