Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу, Марина Сніжна"

А парк навколо Кривавого Притулку був вартий того, щоб по ньому прогулятися. І що мені найбільше сподобалося, то це те, що тут не було штучної правильності. Зберігався максимум природності, але разом з тим розставлені в різних місцях лавки і фонтани не дозволяли забувати, що це все ж таки не ліс. Притому парк був досить великим, щоб сховатися від чиїхось настирливих очей.

Ми з Кріспіною повільно йшли по доріжках і вдихали свіже повітря, сповнене ароматами зелені та квітів.

– Колишні заняття теж були такими цікавими? – першою порушила мовчання я.

– Не дуже, – дівчина посміхнулася. – Фулвій здебільшого розповідав нам історію Сутінкового світу. Та й він доволі нудно все подає… Сподіваюся, Ербін нас і далі вчитиме.

– Так, наставник з нього начебто непоганий. Але мені все одно від нього стає моторошно.

– Ще б пак! Він стародавній та сильний вампір, – охоче підтримала тему Кріспіна. – Наскільки я чула, Гілера створила його одним з перших у своєму клані. Він її права рука.

– А звідки ти про це все знаєш? – зацікавилася я. – Ти навряд чи народилася в Сутінковому світі.

Ну, чомусь мені хотілося, щоб Кріспіна виявилася родом з мого світу!

– Ти права. Я звідти, звідки й ти.

Як чудово! Я не змогла приховати широку радісну посмішку.

– А звідки ти? Теж з Арданії?

– Ні, я народилася в Сільфіді.

– Теж непогано. Ми, можна сказати, сусіди, – не засмутилася я. – Розкажеш, як сюди потрапила? Мені справді цікаво!

– Добре, якщо ти так хочеш, – вона посміхнулася у відповідь.

Ми влаштувалися в затишному куточку, прихованому від сторонніх очей, де хтось завбачливо здогадався поставити лавку.

– Насправді в моїй історії навряд чи є щось цікаве. Більшість новообернених проходять через таке. Мій Господар якось помітив мене і виділив з-поміж інших. Тоді мені було ще чотирнадцять. Коли він вперше з’явився переді мною, ніби нізвідки, я спочатку злякалася. Але потім зрозуміла, що нічого поганого він мені не зробить. Поступово він готував мене до того, щоб зробити частиною своєї сім’ї. Навіть забирав іноді у Сутінковий світ. Показував та розповідав про те, що слід знати.

Отже, ось як усе відбувається зазвичай! Що ж зі мною не надто церемонилися? Я ображено засопіла. Вочевидь, це тому, що мені дістався скажений Чорний Лорд! А іншим цілком навіть адекватні кровопивці, якщо, звісно, їх взагалі так можна назвати.

– І ти нормально поставилася до того, що тебе хочуть зробити вампіром? – все ж таки здивувалася я.

– А що б на мене чекало в іншому випадку? – Кріспіна знизала плечима. – Я одна з п’ятьох дітей збіднілого аристократа. До того ж четверо – дівчата. Батько нам навіть нормального посагу не зміг би дати. Або залишилася б старою дівкою та приживалкою в батьківському замку чи в родині когось із сестер, або вийшла заміж за першого ліпшого. Мій Господар дав мені шанс, на який я навіть не могла розраховувати. Отримати вічне життя і сім’ю, яка не вважатиме мене тягарем.

– Тут ти маєш рацію. На це можна подивитися і з іншого боку, – пробурмотіла я, хоча все ж таки подумала, що у нас з нею різні погляди на життя. – А якби ти не погодилася?

– Повір, на моє місце знайшлося б багато охочих, – вона сумно посміхнулася. – Господар дав мені вибір. І я його зробила без вагань. А в тебе яка історія? Я чула, що процес переродження у тебе відбувався складно. Так буває, коли борешся з темною силою, не хочеш впускати її у себе. Господар казав, що іноді від цього помирають.

Я здригнулася.

– Я й справді не хотіла приймати цю силу.

– Чому? – щиро вразилася Кріспіна.

– Ну, по-перше, вибору мені ніхто не надавав, – я нервово зчепила руки на колінах. – Мене просто викрали з рідного дому. І я до останнього не знала, хто і навіщо. І що він хоче зі мною зробити. А по-друге, мене цілком влаштовувало моє колишнє життя. Я, між іншим, заміж збиралася!

Очі дівчини вражено розширилися.

– Чому твій Господар так вчинив?

– Сказав, що не міг зробити інакше, – я скривилася. – Мовляв, запалився до мене такими сильними почуттями.

– Як це романтично! – Кріспіна мрійливо всміхнулася.

– Не бачу тут нічого романтичного! Він просто скажений! За будь-якої нагоди накидається, – мене пересмикнуло. – Наче я його власність.

– Але ж певною мірою тепер так і є… – обережно зауважила дівчина.

Я ледве стримала вигук прокляття. Сама розумію, що за законами цього світу так і є. Але миритися з цим не хотілося.

– А в тебе з твоїм Господарем такого немає? – перевела я розмову на Кріспіну. – І як його звуть, до речі?

– Хіртій Барате. Він голова одного з п’яти найвпливовіших вампірських кланів, – з гордістю відповіла дівчина. – Я йому, схоже, подобаюся, інакше він не зробив би мене однією зі своїх. Але таких сильних почуттів, як у тебе з твоїм Господарем, немає, – вона мило засоромилася.

– Краще б і в мене не було! – хмикнула я і лукаво додала: – Хоча якби твій Хіртій побачив, як ти сьогодні стріляла оченятами в одного рудого демона, хто знає, як би відреагував!