Читати книгу - "(не) згоріти вщент, Мелорі Бронд"

 — А ти хороший слухач, вперше бачу в людині стільки щирого захоплення. Мел, не хочу бути нав'язливим, але все таки наважуся спитати, можна тебе запросити на вечерю.

 — Максим, вибач, сьогодні ніяк, маю ще одну зустріч з адвокатом у неформальній обстановці. Машина за мною під’їде за годину.

Я бачила, як він розчарувався. Щоб не почувати себе невдячною, я вирішила запросити його сама.

 — В знак подяки, за чудову екскурсію, я запрошую тебе завтра на вечерю. О восьмій годині, в цьому ж ресторані.

Його очі радісно засяяли.

 — Дякую, Мелані. До зустрічі!

Я швидко зайшла в номер, прийняла душ. Привела себе в належний вигляд і спустилася до низу, де на мене вже чекав водій Костянтина Романовича.

Під'їхавши до будинку адвоката, я на хвилинку зупинилася залюбувавшись ним. Тато і справді красивий дім збудував для його сім'ї.

 — Меланія, заходь не соромся. Знайомся - це моя дружина, Інеса.

 — Вітаю вас, пані.

 — Проходь люба, Костя мені розповідав, яка красива дочка в Сашка виросла. Мені приємно з тобою познайомитися.

Зайшовши до вітальні, я присіла на диван. Все в будинку було красивим і розкішним. Затишок і теплоту відчувалося відразу. Інеса була милою, доброю літньою жінкою.

 — Як тобі наше місто, дочко?

 — Гарне і досить цікаве.

 — Можливо, ти залишишся тут. Дім в Сашка красивий і великий. Він будував для великої сім'ї, але нажаль Агнесія не змогла народити.

Почувши про дитину, мене відразу кинуло в холод. Я, як і Агнесія, не зможу народити. Лікарі відразу попередили, сказали, що можна сподіватися тільки на чудо. Шанси дуже маленькі.

 — Все можливо, місто і справді гарне.

 — Меланія, завтра можемо сходити на могилу твого батька. А ще Демитрій наполягає на зустрічі з тобою. Ти подумала щодо акцій фірми?

 — Я ще не знаю чи готова так швидко продати їх.

 — І правильно, дочко, не поспішай. Поспілкуйся з ним як слід, а потім вирішиш. Продати ніколи не пізно, - втрутилася в розмову пані Інеса.

Ми спілкувалися за вечерею досить довго. Вони розповідали багато цікавих історій із життя батька. Мені це, неабияк гріло душу.

Наступного дня купивши квіти ми поїхали на кладовище. На мене з портрета дивився мій батько. Посивілий і строгий, але риси обличчя такі рідні. За багато років, він дуже змінився.

 — Меланія, я тебе залишу, побудь на самоті. Піду тим часом, відвідаю могилу сина.

Я провела рукою по портрету, сльози самі покапали з очей.

 — Ну привіт татку, жаль, що наша зустріч так і не відбулася. Пам'ятаю маленькою, так чекала, коли ти повернешся додому. Все виглядала нишком, щоб мама не засмучувалася. А тебе все не було. З кожним днем, надія на те, що ти повернешся ставала все менша. Я плакала вечорами і злилася на тебе, довге очікування ранило моє маленьке сердечко до глибини. З часом, я почала тебе забувати, зрозумівши, що сподіватися марно. Я пробачила тебе татку і не тримаю образи. Кожен з нас робить помилки, головне встигнути хоч якось їх виправити. Твого листа буду зберігати і перечитувати все життя. Дякую, що дав можливість тебе зрозуміти. Тепер я буду часто до тебе приходити. Я люблю тебе, татку...

Через кілька хвилин я повернулася до Костянтина Романовича. Він втомлено потирав скроні.

 — З вами все добре?

 — Дай мені хвилинку. Похід на могилу сина, дається дуже важко. Щоразу картаю себе, що не зміг вберегти єдиного сина, від згубних наркотиків. Ми з Інесою довго боролися з його залежністю, але нажаль...

 — Не картайте так себе, це був його вибір. Не думаю, що ви змогли б йому допомогти. Якщо він не боровся сам за своє життя, то медицина і ви безсилі в даному випадку.

 — Можливо, якби я більше приділяв йому часу, і цікавився чим він живе, цього б не сталося. Для мене робота була головною, а все інше було другорядним.

 — Ми всі робимо помилки, вважаючи, що вчиняємо правильно. Ніхто з нас, ідеальним не може бути.

 — Щось я забалакався, вибач дочко.

Костянтин Романович завів машину і довіз мене до готелю.

 — Меланія, заходи іноді до нас в гості, Інесі ти дуже сподобалася.

 — Дякую, постараюся.

Попрощавшись, я зайшла в номер.

У вечері в зазначений час, я сиділа в залі, очікуючи на Максима. Людина він хороша і досить обізнана. Спілкуватися з ним легко і невимушено.

 — Доброго вечора, Мел. Вибач, за запізнення, затори на дорогах. Це тобі.

Він простягнув великий букет рожевих півон.

 — Дякую, Максим, мені дуже приємно.

Я вдихнула неймовірний аромат квітів.

Ми зробили замовлення. І декілька хвилин мовчки їли.

 — Максим, звідки в тебе стільки обізнаності про місто? - порушила я тишину.