Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

Як я і підозрював, площа була залита місячним сяйвом, посередині неї залізний паркан оточував залишки якоїсь клумби. На щастя, поблизу нікого не було, хоча з боку міської площі наростав якийсь дивний гомін, а може, гуркіт. Сусідня Саут-стріт виявилась дуже широкою і помалу знижувалась просто до берегової лінії; з неї відкривалася вельми широка панорама морської гладіні, і я щиро сподівався, що наразі ніхто звідти не спостерігає, як я перетинаю яскраво освітлену місяцем площу.

Допоки ніщо не перешкоджало моєму рухові, не було і підстав вважати, що за мною стежать. Роззирнувшись, я несамохіть на якусь мить стишив ходу, аби подивитись уздовж вулиці в бік моря — фантастично красивого у мареві місячної ночі. Вдалині за лінією хвилеріза тьмяніла розмита смуга Рифу Диявола, і, глянувши на нього, я не міг не пригадати моторошних легенд, почутих за останні півтори доби, легенд, в яких це пасмо щербатого каміння поставало як справжні ворота до царства незмірного жаху і неймовірної потворності.

Тої ж миті на далекому рифі раптово заблимало світло. Воно було безумовно реальним і знову пробудило в моїй свідомості безмежний сліпий страх. М’язи мого тіла миттєво напружились, і від стрімкого та панічного кидка вперед мене утримала хіба що підсвідома обережність і майже гіпнотична загальмованість. Гірше того, я помітив схожі спалахи світла на високій маківці готелю Джилмен-Хаус на північний схід від мене — це була серія таких самих світлових знаків, тільки інакшої тривалості — поза сумнівом, сигнали у відповідь.

Старанно контролюючи рухи і добре розуміючи свою безпорадність, я зачовгав далі, водночас намагаючись не випускати з поля зору клятого рифа, поки Саут-стріт дозволяла бачити море. Що все це означало, я не мав ані найменшого уявлення, хоч і підозрював якийсь дивний ритуал, пов’язаний з Рифом Диявола. Або ж на ці зловісні скелі висадилися з корабля якісь невідомі. Я взяв ліворуч, огинаючи залишки хирлявої зелені, все ще вдивляючись в освітлений примарним сяйвом літнього місяця океан і таємничі спалахи загадкових сигнальних вогнів.

Нічого страшнішого я не відчував ні до тієї миті, ні потім. Я втратив залишки самоконтролю і стрімголов, забувши про будь-яке маскування, кинутися бігти у південному напрямку повз роззявлені пащі дверей і вікна будинків, що по-риб’ячому витріщалися з обох боків лячної пустельної вулиці. Річ у тім, що уважно придивившись до осяяної місяцем поверхні океану між рифом і берегом, я з жахом побачив, що вона аж ніяк не була пустельною — вода кипіла, орди невідомих істот пливли у бік міста. Навіть із чималої відстані, з першого погляду я зрозумів, що над водою здіймаються не людські голови та руки, а настільки чужинські, що я не візьмуся навіть намагатися їх описати чи пояснювати їхню породу.

Мій відчайдушний біг почав уповільнюватись іще до кінця кварталу, позаяк зліва я почув наближення шуму і вигуків організованої погоні. З боку Федерал-стріт долітали тупотіння, гортанні звуки і дирчання мотора. В одну мить мої плани різко змінилися — оскільки шосе на південь уже могли заблокувати, слід було знайти інший шлях до порятунку. Я на секунду завмер і шмигнув у найближчі двері, радіючи, що встиг перейти яскраво освітлену місцину раніше, ніж з паралельної вулиці вийшли переслідувачі.

Наступна думка була геть безрадісною — натовп рухався сусідньою вулицею, а отже, вони не гналися безпосередньо за мною, не бачили мене, а діяли за узгодженим планом і відрізали шляхи відходу з міста. З цього можна було зробити цілком логічний висновок, що всі дороги з Інсмута так само патрулюються, адже ніхто не міг точно знати, яким шляхом я скористаюсь. Якщо все насправді так, місто слід було залишати не по дорозі, а навпаки, тримаючись якнайдалі від неї. Але як це зробити, коли вся навколишня місцевість — суціль болота і струмки? На якусь мить у мене голова пішла обертом — від усвідомлення безпорадності і від посилення повсюдного запаху риби.

Тоді я і згадав про давно покинуту залізничну гілку на Раулі — її порослий бур’яном та чагарями насип усе так само вів на північний захід від розташованої поруч із рікою руїни залізничної станції. Досі лишався шанс, що місцеві просто не подумають про неї, оскільки чагарі дуже утруднювали пересування і навряд чи втікач обрав би для себе саме такий шлях. Я добре роздивився залізницю з вікна готелю і знав, як туди пройти. Початок колії непогано проглядався з дороги на Раулі і з найвищих точок у самому місті, однак можна було непоміченим проповзти через підлісок. Мені все одно не лишалося нічого іншого, тож варто було спробувати.

Зачаївшись у своєму пустельному прихистку, я ще раз звірився з картою при світлі ліхтарика. Для початку треба було якось дістатися старої залізниці, і я одразу ж побачив, що найбезпечніше буде рухатись у напрямку Бебсон-стріт, потім повернути на захід до Лафайєт, а там знову на північний захід і доволі звивистим шляхом іти через Лафайєт, Бейтс, Адамс і Бенкс-стріт — остання тяглася уздовж річки аж до покинутої залізничної станції, яку я бачив з вікна. Я вирішив рухатися саме до Бебсон-стріт через небажання знову виходити на відкриту місцевість і далі йти на захід широкою Саут.

Знову опинившись на вулиці, я перейшов на протилежний бік, щоб просуватися якомога непомітніше. З боку Федерал-стріт, як і раніше, долинав шум; обернувшись, я помітив щось схоже на відблиск світла біля будинку, через який так щасливо втік з готелю. Прагнучи якомога скоріше віддалитися од Вашингтон-стріт, я побіг підтюпцем, сподіваючись не спіткати когось аж надто спостережливого. Майже на розі Бебсон-стріт я з тривогою помітив, що, судячи з фіранок, в одному з будинків хтось живе, однак всередині не горіло світло, тож я проминув його без пригод.

На Бебсон-стріт, що перетиналась із Федерал-стріт і не могла захистити мене від очей переслідувачів, я намагався триматися якомога ближче до напівзруйнованих нерівних стін будинків; двічі завмирав у дверях — кожного разу, коли шум за спиною несподівано посилювався. Порожній простір попереду в променях місячного світла здавався безмежним і пустельним, але тепер мені, на щастя, уже не треба було йти через нього. Обережно визирнувши з-за рогу, я побачив автомобіль, який стрімко перетнув відкритий простір і помчав уздовж Еліот-стріт, що в цьому місці перетинала вулиці Бебсон і Лафайєт.

Поки я спостерігав за ним, задихаючись від нової хвилі рибного смороду, встиг розгледіти, як за автомашиною, смикаючись і човгаючи ногами, суне група незграбних згорблених істот, і зрозумів, що вони пильнують дорогу на Іпсвіч, якою продовжується Еліот-стріт. Двоє з тих створінь носили надто мішкуватий одяг, голову одного прикрашала висока гостроверха тіара, яка сліпуче сяяла у місячних променях. Його хода була такою дивною, що я несамохіть здригнувся — здавалося, це створіння не стільки йшло, скільки стрибало.

Коли останній з цієї групи зник, я пішов далі; завернувши за ріг будинку на Лафайєт-стріт, квапливо перебіг на протилежний бік Еліот-стріт, адже не міг виключати, що котрийсь із патрульних може плентатись позаду, наздоганяючи своїх. Як і раніше, здалеку, з боку міської площі, долинало щось подібне до кумкання і цокотіння, але мені вдалося без пригод перейти вулицю. Найбільше я побоювався знову виходити на широку і добре освітлену Саут-стріт, з якої ще й відкривалося море, тож довелося добряче понервувати. Хтось міг просто дивитись на вулицю, хтось із патрульної групи на Еліот-стріт, відставши від своїх, міг також