Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Василь глибоко затягнувся і випустив солідну хмарку диму. Немов хотів запастися порцією нікотину побільше, щоб не відволікатися, поки буде розповідати.

— У набіги татари ходять різними манівцями, але ясир і худобу женуть до Криму в основному двома шляхами. Чорним і Муравським. Чорний шлях починається від Перекопського перешийка, переправляється через Дніпро на правий берег, поруч з островом Тавань, і тягнеться просто на північ аж до Чорного лісу у верхів'ях Інгульця, Інгулу і Тясмину. Нам він поки не важливий... бо нас з тобою доля звела на шляху Муравському. Вийшовши за Перекоп він тягнеться на північ, залишаючи Дніпро по ліву руку, аж до острова Хортиця. Там, трохи вище за голову острова, в Кічкаському урочищі перша переправа через річку. Друга — більш зручніша, не така кам’яниста, вище за течією, верст на сорок. Між порогами Будило і Зайвий.

Бачачи, що я не надто розумію, Василь взяв прутик і в кілька помахів накреслив на землі примітивну схему.

— Дивися сюди... Це Дніпро... — козак ткнув у найтовстішу лінію, намальовану, як велика буква «Г», тільки догори ногами. — Ти знайшов і врятував мене ось тут...

Ні, не купився Василь на моє невеличке підлабузництво. Пам’ятав, що завдячує мені життям. Про що і не забув нагадати.

— На березі річки Кінської, — Полупуд провів тонку лінію паралельно вигину Дніпра.

Якщо я правильно зрозумів, Кінська впадала в нього зі сходу.

— Корсака і молодиць ми залишили тут... — Василь не малюючи, просто провів прутиком вниз, як би уздовж цієї притоки, а потім знову повернув до Дніпра. — Самі... — прутик ковзнув нижче, — вибралися на сухе і рухаємося до Кам'яного Затону. Там і переправа зручна, і козаків можна зустріти. У Нікітського броду дозор неодмінно буде. А звідти до Січі, вважай, рукою подати. А зараз ми знаходимося приблизно, ось тут...

Козак встромив прутик в землю, в одній п'яді від плавнів і чотирьох — до Кам’яного Затону.

— Зрозумів?

— Так... — я кивнув з найсерйознішим виглядом, хоча, якщо прикласти руку до серця, отримав тільки туманне розуміння про направлення, найближчу ціль. І віддаль... Але дивлячись на вигини річкових русел, принаймні, стало зрозуміло, чому ми частіше рухаємося на захід, ніж на південь. — Тепер зрозумів... І, як не дай Бог щось, вже не заблуджуся.

Моя заява викликала на обличчі козака поблажливу посмішку.

— Не кажи гоп, хлопче... Але «коли що» й справді трапиться — тримай праворуч. Дніпро не обминеш. Далі — за течією і нехай щастить. Зараз війни немає, тож якщо не козаків, то купців чи чумаків точно перестрінеш. Тільки, придивися спершу, навмання не лізь. Купці теж різні бувають, а молоді невільники, тим паче, грамоті навчені — завжди в ціні.

— Ей, ти чого, Василю? Я ж жартома…

— А я тебе розуму вчу... — пробурчав той, попихкуючи люлькою. — Знадобиться наука чи ні, то не від нас залежить. Тому краще знати про запас, ніж потім потилицю чухати.

— Я запам'ятав, дякую. І скільки нам ще до того Кам'яного Затону їхати? Днів п'ять? — я навмисне накинув день про запас.

— Не «закудикуй» дорогу... — пробурчав козак. — О, Господи... Всьому вчити треба. І коли ти вже порозумнішаєш?

— Скоро. Це тому що у мене не всі вдома... — посміхнувся я примирливо. — Але ти, батьку, не журися. Колись та зійдуться...

Відповісти козак не встиг. В повітрі тривожно проспівала стріла, і один з коней захрипів, звився на задні ноги, та й повалився на землю. Він ще бився в корчах, а стріла вже просвистіла вдруге... підбиваючи наступного.

Василь рибкою скочив у мій бік, збиваючи навзнак і вихоплюючи з рук мушкета.

— Зарядив?

— Так...

Стріляв Василь на слух, оскільки нам ніхто не показався, і тим не менш, не схибив. Жалісне кінське іржання долинуло з того боку, куди полетіла куля. А слідом — міцна лайка. Зрозуміла і без перекладу.

— Свої?

— Свої в хаті сидять, за грубкою... — пробурчав Полупуд. — Харцизи.

Козак кинув мені «яничарку», схопив лук зі стрілами і, пригинаючись до землі, довгими стрибками метнувся в трав'яні зарості. Я і до п'яти дорахувати не встиг, як він зник з очей.

Не зрозумів? А мені що робити? Бігти слідом чи тут пильнувати?

Вибрав друге і став перезаряджати мушкет.

Перший, з підстрелених коней, вже здох. Другий — ще хрипів, але вже навіть не брикався. Меткі, чорти. Тільки що ж вони не в нас, а в коней стріляли? І запитати нема в кого. Може, спішити хотіли, а потім, коли стомимося тікати — живцем взяти? А може, ми досить далеко сиділи. От і боялися схибити? А коні і мішень більша, і паслися ближче.

Шурхіт трави змусив мене рвучко обернуться і підняти мушкет.

Василь... І слава богу. Я ж про запал зовсім забув. Міг би тягнути за спусковий гачок хоч до посиніння.

— Втекли... Троє було... Я одного коня поцілив... — невдоволено глянув на наших. — Зле... Тепер не відстануть.

Немов на підтвердження його словам, почувся гучний посвист. Поглянувши туди, я побачив на вершині того пагорба, трьох людей. Один глузливо розмахував руками, двоє потрясали шаблями.