Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

Зачинивши двері, я притискаюсь до них лобом та повільно видихаю. Не знаю, які враження залишилися у гостей, але мій стан цілком можна вважати виснаженим. Постоявши кілька секунд, я повертаюсь і, притиснувшись спиною до стулки, повільно з'їжджаю на підлогу. 

Дивно, щойно все ж було нормально. Невже справа у тій магії, яку я відчула, коли прощалась із демонологом?

— Ліаме, все гаразд? — запитую я у порожнечі. 

Зала, яскраво освітлена величезною люстрою, здається мені безлюднішою, ніж зазвичай. Якщо в темряві ще можна уявити, що всі мешканці маєтку просто вже розійшлися по своїх покоях, то зараз… Я як ніколи гостро відчуваю свою самотність. І навіть привид, що з'являється переді мною сидячи навпочіпки, не здатен прогнати це відчуття.

— Цілком, — рівно відповідає він. Але його тон надто контрастує з сяйвом пронизливо-блакитних очей. Як я вже встигла зробити висновок, вони стають такими, коли привид чимось схвильований.

— Що тоді не так? Чому ти хвилюєшся?

Ліам опускає погляд на підлогу між нами, наче про щось розмірковуючи. Май я на те сили — теж розхвилювалася б через його мовчання, але… Доводиться просто чекати на відповідь.

— Через те запитання, що ти напевно захочеш мені поставити, — нарешті відповідає він, так і не піднявши на мене очей.

Він про мітку? Чи про щось інше?

— Так, мені дійсно цікаво… Що це взагалі значить? — обираю найбільш нейтральний варіант, щоб не виказати своєї розгубленості.

— Я… Не втримався, вибач, — в голосі привида дійсно чути провину. — Якщо тебе це гнітить, я… Домовлюсь з Ріком, і він зніме з тебе її взагалі.

Втомлений розум пов'язує знайоме ім'я з тим, що з мене взагалі можна зняти, і остаточно впевнюється, що мова йде про мітку.

— Мене це не гнітить, — відкидаю голову назад та з полегшенням заплющую очі. — Але дізнатися, що я — твоя наречена, було… Доволі несподівано. Ще й від кого…

Не втримуюсь від нервового смішка. Привид нічого не відповідає. А розплющувати очі, щоб подивитися, що він робить — відверто ліньки. Я вже встигла й призабути, наскільки втомливими бувають чаювання з магами.

— Прикро тільки, — не утримуюсь від гіркого сарказму, — що ця мітка все одно нічого не значить.

— Ти про що? — в голосі Ліама чути настороженість навпіл зі здивуванням.

— Про те, що ти мене не кохаєш, — я зітхаю і додаю: — Втім, мені не звикати бути не коханою нареченою, тож… Все гаразд, не переймайся.

Все-таки знайшовши в собі сили розплющити очі, я дивлюся в обличчя Ліама і бачу… Жаль. Отже, все вірно — не кохає. Втім, нічого нового.

І все ж таки це боляче. Одна справа — відсторонено думати про відсутність взаємності, як про щось, що все ж має шанс виявитися неправдою. І зовсім інша — самій промовити це вголос та отримати настільки красномовне мовчазне підтвердження. 

Ще й не зрозуміла причина його жалю. Ліаму прикро через саму безнадійність ситуації чи він жаліє безпосередньо мене? Дурепу, що наче якесь наївне дівчисько взяла та й закохалася в першого-ліпшого, хто прийшов на допомогу тоді, коли це було так потрібно? І пропустила повз вуха слова про те, що цей порятунок був суто холодним розрахунком.

Стиснувши зуби, я намагаюсь піднятись на ноги. Треба зібрати всю свою гордість та дістатись покоїв. Там, на самоті, можна буде дати волю емоціям — так, він все одно відчує мій розпач, але зберігатиметься хоча б видимість пристойності.

Яскраво освітлений хол розпливається перед очима, тому я роблю крок вбік, щоб випадково не наштовхнутись на привида…

Але все одно наштовхуюсь на руку, якою він перекриває мені шлях до сходів, спершись об стіну.

— Ерзебетто, зачекай, — рівно промовляє він, але на останніх словах в його тоні вже чути благання: — Будь ласка.

— Навіщо? — кліпнувши повіками, я відчуваю, як перші гарячі краплі стікають по холодній шкірі вилиць та щік. Ганьба і сором, та й годі.

— Я не хочу, щоб все це… Було так… — Ліам запинається, наче відчайдушно підбирає слова. — Неправильно.

— Неправильно? — луною озиваюсь я, все ще не маючи змоги чітко побачити обличчя привида, що зараз так близько від мого. — Ти маєш рацію. Кохати привида — це неправильно. Так не має бути. 

— Я не про те…

Та мене вже не спинити. Я перериваю привида і продовжую говорити:

— Як і очікувати взаємності від того, хто давно помер. І навіть після смерті продовжує кохати іншу. Щось неправильніше за це важко вигадати, все вірно.

Ноги вже ледве мене тримають. Треба дістатися покоїв якнайшвидше, доки можу самостійно переставляти ноги. Бо зараз як наговорю Ліаму всякого, а потім з невинним виглядом попрошу довести мене до спальні — от він здивується…

— Та що ж ти за вперта… дівчина, — привид цідить це з такою злістю, що я мимоволі зіщулюсь. Ноги таки підкошуються, і крижана рука підхоплює мене під лікоть, а згодом і взагалі переміщується на талію. Ліам притискає мене до себе і другою рукою обіймає за плечі. 

— Я кохаю не тебе, це дійсно так, — прохолодний шепіт лоскоче мені вухо в той час, як я чіпляюсь за залишки своєї гордості, щоб побороти бажання покласти голову на груди привида. — Але навряд чи ти уявляєш, як же я хочу більше не бачити в тобі ту, що мною знехтувала.

Я все ж піддаюсь спокусі. Кладу голову на груди Ліама, обіймаю руками за талію і, заплющивши очі, вслухаюсь в уривчасті фрази подальших пояснень.