Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

— Ви дуже… спостережлива, — з цими словами Айрін чомусь кидає погляд на демона.

— Звичка, — байдуже знизую плечима. — Коли маєш справу з магами, доводиться завжди бути насторожі.

Демонолог тихо сміється, наче мої слова — вельми вдалий жарт. Мені ж зовсім не смішно, адже це правда. За два роки заміжжя я встигла подивитися на різних людей, що бували в домі мого чоловіка, і багато кого з них можна було би назвати… Небезпечними — при цілком звичайній зовнішності. Моїм же обов'язком було створювати у них відчуття безпеки та домашнього затишку, подобалось це мені чи ні. 

Щоправда, з демонологами я тоді справи не мала — Ріхард волів не зв'язуватися з ними без нагальної потреби. Хоча, можливо, ті з них, хто бував в домі мого чоловіка, просто не розповсюджувалися про свій рід занять.

— Хоробрість — це не звичка, — подає голос демон. — Як і безрозсудство.

Він продовжує сидіти з заплющеними очима, і при погляді на нього я чомусь відчуваю аромат спаленого дерева. Трохи смолистий і приємно-гіркуватий. Але це змушує мене напружитись, адже означає цілком очевидну річ: хтось із цих двох прямо зараз використовує магію. Надто чужий запах для мого маєтку. Та тільки-но я це розумію, як димний аромат перебиває свіжий подих зимової ночі. Ліам насторожі та вирішив не зволікати з відповіддю.

Мовчки спостерігаю за тим, як кам'яніє обличчя демона. Він міцно стискає губи, а вже за кілька секунд ледь помітно кривить їх у болісній гримасі.

В цей момент я навіть не знаю, радіти мені відсутності у себе магічного дару чи ні. Адже тоді мені напевно був би зрозумілішим сенс того, що тут коїться. Інша справа, що тоді й можливостей втрутитися було б більше — і відповідальності за це втручання заразом.

Демонолог у сусідньому кріслі обережно ставить чашку на стіл і опускає голову. 

— Думаю, нам час іти, — тихо промовляє вона, пробігшись пальцями по візерунчастому краю стільниці та кинувши швидкий погляд на тарілку з тістечками. — Доки… ваш наречений не вигадав для нас якесь особливо страшне покарання.

Опустивши погляд на чашку у своїх руках, я помічаю, що в ній вже плавають крижинки.

— Не знаю, чим можна налякати демонолога, але згодна — Ліам вміє бути вигадливим.

Мимоволі усміхаюсь при цих словах і занадто пізно розумію, що це може виглядати надто… Неввічливо. Втім, якщо Ліам не бажає бачити таких гостей — я за всього бажання не змогла би піти проти його волі.

Хоча б тому, що я — звичайна людина, а він — маг. Ще й привид. Але відверто ображати дівчину, що сидить поруч, мені не хочеться.

І доки я розмірковую, як би так ненав'язливо підкріпити перше враження демонолога про моє ставлення до неї, демон вже піднімається з крісла. Мимоволі помічаю, що він якось… зблід.

— Якщо вам погано, — підхоплююсь з крісла і я, — ходімо, вкажу шлях до вбиральні.

— Йому просто потрібно свіже повітря, — піднімається на ноги Айрін.

— Якнайдалі звідси… — мало не шипить демон і рішуче прямує до сходів. 

На верхню сходинку він ступає невпевнено, і на мить мені навіть здається, що він просто впаде та покотиться сходами. Але демон все ж утримує рівновагу і починає сходити вниз. Кинувши співчутливий погляд на дівчину, вочевидь засмучену настільки неприязним ставленням привида, я тягнуся до тарілки з тістечками.

Господиня в мені проти того, щоб гості йшли геть, навіть не скуштувавши ласощі. Хоча інша, розсудливіша моя сторона, одразу відмічає, наскільки це виглядає… Безглуздо.

Але це не заважає мені обережно згорнути полотняну серветку, на якій лежать тістечка, в акуратний пакуночок-вузлик. З ним в руках я прямую за демонологом, що теж вже прямує сходами вниз.

Коли ми опиняємось на першому поверсі, вхідні двері вже розчинені навстіж. У смужці світла, що падає на ґанок, демона не видно — він вочевидь вже біля коней, прив'язаних до поручнів трохи віддалік.

Айрін, тільки-но зійшовши зі сходів, настільки швидко та рішуче прямує до виходу, що я наздоганяю її лише біля самих дверей. Пам'ятаючи слова Ліама про небезпечність дотику до мага, кладу вузлик на розкриту долоню.

— Айрін, зачекайте, будь ласка.

Демонолог зупиняється вже за порогом та кидає швидкий погляд через плече. Я зупиняюсь на порозі та простягаю їй вузлик на долоні. 

— Ось, візьміть. Вони дуже смачні, а ви так і не скуштували, — невпевнено усміхаюсь. — І… Мені дуже прикро, що все так… склалося.

Дівчина повільно повертається в мій бік і переводить погляд з мого обличчя на пакунок з тістечками. На її обличчі на мить відбивається щось на кшталт недовіри. І знову чути димний запах, але тонкий-тонкий, наче легкий вітерець здалеку приносить запах багаття, що от-от згасне.

— Дякую, — врешті-решт промовляє вона та обережно, трьома пальцями береться за верхню частину вузлика, за самі "вушка", сформовані зв'язаними куточками полотняної серветки.

Поруч схропує кінь. З глибоких сутінків весняного вечора у смугу світла виринає темний вершник. Демон веде за собою другого коня — для Айрін.

— Ще зустрінемось, — кидає на прощання демонолог, перш ніж прошкутильгати до тварини та сісти верхи.

Очі її коня — як і того, на якому сидить демон — в темряві сяють м'яким червоним світлом. Від цього видовища я відчуваю гостре небажання покидати смугу світла, що здається мені єдиною перешкодою для дивних скакунів, яких в такому вигляді теж можна назвати цілком демонічними.

Добре, що Ліам поряд. Хоча на вулиці прохолодно, і це легко сплутати з відчуттям присутності привида. А от легкий дотик крижаних долонь до передпліч — ні, ні за що не сплутати. Мимоволі скосивши очі та не побачивши рук Ліама, я відволікаюсь та не помічаю, коли саме незвані гості розчиняються у пітьмі.

От вони були — і от їх вже немає. І лише стукіт копит по під'їзній доріжці впевнює мене, що вершники не розчинилися в повітрі.