Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

— Я дивлюсь на тебе — а бачу її, — в голосі привида чути біль. — Очікую на холод та відстороненість, але ти за кілька днів дала мені стільки тепла й турботи, скільки я не отримав від неї за роки наших… стосунків. І це… Бентежить своїм протиріччям, — Ліам зітхає, після чого задумливо продовжує. — Це виглядає якимось злим жартом. Наче моє бажання взаємності раптом здійснилось, але водночас я розумію, що ти — не вона… Забути про це — спокусливо, а пам'ятати — боляче.

Крижані обійми стають все міцнішими. Холод проникає під шкіру, знеболюючи стомлене почуттями серце.

— Я був би радий тебе кохати… Тебе, а не її у твоїй подобі, розумієш?

Розумію. Чудово розумію, але відповісти нічого не можу.

— Але поки що нічого не можу з собою вдіяти, — тепер в словах привида лунає гіркота. — Тому і запропонував тобі свободу. Я розумію, що це… Непослідовно, з огляду на попередні події. Але це слід зробити, адже печатку ти отримала не за власним бажанням. Я не хочу ні до чого тебе примушувати.

— Але поки що це виглядає так… — мені нарешті вдається промовити хоча би щось. Думки нагадують мені зграйку сполоханих пташок, що б'ються і намагаються вирватися назовні, — наче я примушую тебе до взаємності.

Ці слова викликають у привида гіркий смішок та опускає голову, торкнувшись лобом мого плеча. Цей рух — беззахисний і сповнений довіри, несподівано вгамовує метушню думок в моїй голові. Осягнувши справжню причину його відстороненості, я розумію, наскільки важко Ліаму тримати під контролем свої почуття.

— Скажи… Що я можу зробити? — мій голос стихає до ледь чутного шепоту. — Як полегшити твоє звільнення від минулого?

Судячи з того, що привид відповідає не одразу, він дійсно розмірковує над відповіддю на моє запитання. Це тішить, адже дає надію, що попередні слова про його бажання покохати саме мене — дійсно правда.

— Хіба що стерти мені пам'ять, — зітхає Ліам. — Але зробити це з привидом просто неможливо.

— І жодних інших варіантів? — продовжую допитуватись я.

— Чому ж… Можливо, допоможе час.

— Отже, мені просто треба почекати?

— Можливо… Не знаю. Після стількох років відчуження та подальшої самотності мені складно усвідомити… Прийняти все це.

— Що саме? — я обережно торкаюсь кінчиками пальців до пасм сріблястого волосся, що спадає мені на груди. Приємно м'яке і гладке, наче шовк.

— Що я все ж заслуговую на кохання, — з цими словами привид підіймає голову та проводить губами від ключиці до шиї. 

Завмерши від несподіванки, я відчуваю, як серце кидається навскач, а все тіло кидає в жар. Піднявшись ще вище, Ліам затримується на моїй щоці, і від розуміння можливості нарешті його поцілувати, моє серце завмирає, щоб наступної секунди закалататися ще сильніше — варто мені трохи повернути голову.

Було це ненавмисною зупинкою чи запрошенням? Хай там як, смак його губ вартий будь-чого. Це наче ковток води з гірського джерела — холодить, освіжає, надає сил.

Я прибираю долоні з талії чоловіка та огортаю руками його шию, не дозволяючи відсторонитися. М'яко натискаю на потилицю, змушуючи відкритися, довіритися, дозволити зігріти його своїм теплом. Але привид залишається напруженим, настороженим, закритим. Він не відповідає на поцілунок, але й відсторонитися не намагається. Принаймні, поки що.

Напевно намагається утримати свій розум тут і не дозволити йому скотитися у прірву спокусливої ілюзії, що за мість мене — та, інша Ерзебетта.

Запізніла думка — привид згадував, що при зовнішній схожості ми з нею різні за характером. Моя двоюрідна прабабуся була гордовитою і норовливою — це я знала ще з родинних переказів. І з цього виходить, що відповівши взаємністю Ліаму, вона, цілком ймовірно, теж поводилася би владно і по-власницьки. Розуміння цього змушує мене завмерти та обережно прибрати руку з потилиці чоловіка. Зісковзнувши пальцями по його шиї, я притискаю долоню до його щоки. Перериваю поцілунок для того, щоб наступної миті обережно торкнутися губами куточка його рота. Я відчуваю, як він нервово сіпається від мого дотику, але продовжую із заплющеними очима зігрівати власним диханням шкіру на щоці, вилиці, біля вуха. Водночас із тим розбурхую в серці тепле й лагідне почуття ніжності, спричинене розумінням його розгубленості та бажання знайти вихід зі складного лабіринту минулих почуттів.

Мимовільна думка про те, чи затерпають у привидів шия та спина — з огляду на нашу різницю в зрості — несподівано відбивається на поведінці Ліама. Він поводить плечима, а наступної міти схиляється ще нижче та підхоплює мене під сідниці та робить крок до стіни, притиснувши мене до неї всім тілом.

Добре, що спідниця домашньої сукні достатньо широка, щоб дати можливість розвести ноги та безсоромно охопити привида стегнами за талію. Погано, що при цьому вона тришарова, тому важко зрозуміти, чи подобається Ліаму те, що відбувається.

Втім, якби не подобалось — він би знайшов спосіб про це сповістити, і тим паче не линув би до мене настільки відверто.

Зате зараз я піднята достатньо високо, щоб м'яко запустити пальці в його шовковисте волосся. Привид заплющує очі та схиляє голову до моєї долоні, напрошуючись на ласку і відкриваючи мені доступ до шиї. Його ж руки тим часом ковзають вздовж моїх стегон — поки що поверх сукні, але кожного разу досягаючи все ближче до краю подолу, що зібгався до колін. Торкаюсь губами холодної шкіри трохи нижче вуха і шепочу:

— Ліаме, ти тут, зі мною?

— Так, — шелестливо відповідає привид. — Я тут, Ерзебетто.