Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

— Можеш кликати мене… Беттою, якщо так тобі буде легше. Або Ерзою.

Привид хмикає і сіпає куточком рота в натяку на усмішку. Я помічаю це, коли трохи відсторонююсь і, поклавши руки на його плечі, розслаблюю стегна і сповзаю вздовж стіни трохи нижче. Зрозумівши мій намір, Ліам сам тягнеться до мене та обережно торкається губами щоки. Перехоплюю поцілунок, і цього разу відчуваю, наскільки все інакше. Тепер привид помітно розслабленіший та відкритіший, тому швидко перехоплює ініціативу, заглиблюючи поцілунок. І якщо моя спроба його поцілувати на смак нагадувала невеличкий ковток крижаної води гірського джерела, то зараз мені здається, наче я невпинно п'ю її, не в змозі зупинитись від невтамованої спраги.

Водночас відчуваю, як руки Ліама все ж задирають поділ сукні вище. Прохолодна хватка на оголених стегнах відбивається мурашками аж до попереку і миттєво розбурхує бажання, що весь цей час боязко жевріло в низу живота. І тим приємніше, що привид свого бажання не приховує, все сильніше втискаючись в мене затверділою плоттю — настільки щільно, що задоволення від цього відчуття межує з болем.

— Гадаю, нам слід переміститися… до зручнішого місця, — голос привида знову набуває тієї низької глибини, що нещодавно просто доводила мене до нестями. Втім, зараз ефект був би таким самим, якби я не була майже повністю знерухомлена Ліамом, що продовжує втискати мене в стіну. — Або ні… — задумливо додає він.

— Як хочеш, — ніяково усміхаюсь я, у несподівано яскравих барвах уявивши, як він братиме мене просто тут, поруч з вхідними дверима. 

Це, мабуть, не було б дивиною у виконанні того величезного моторошного демона, але у випадку з тендітнішим Ліамом… Уявна картина настільки безсоромна, що ще сильніше розбурхує моє збудження. Я не втримуюсь та схрещую щиколотки, сильніше обхоплюючи стегна привида та притискаючи його до себе. Той тихо шипить і сильніше замружується, наче від болю. Хоча, настільки збудженому, можливо йому дійсно могло бути боляче. Хто тих чоловіків знає… Ще й привидів на додачу.

— Вибач, — поспіхом промовляю я та послаблюю хватку.

— Ні-ні, нічого, — тепер Ліам сам робить легенький поштовх, змушуючи мене гостро пошкодувати, що він все ще одягнений. — Я просто встиг призабути… Наскільки це приємно. Піднімись трохи.

З цими словами він послаблює тиск, і я спираюсь об його плечі, виконуючи прохання. Брязкає пряжка ременя.

Нарешті.

— Але змушений нагадати, — саркастично промовляє привид, закинувши голову назад. В такому положенні він мав би дивитись мені в обличчя, але його очі все ще заплющені. Мабуть, так Ліаму легше утримувати розуміння, з ким він зараз. — Це буде не дуже… Приємно.

— Кажеш так, ніби вже мав можливість це перевірити, — зауважую я, підозріло примружившись в удаваних ревнощах — і чхати, що привид цього не бачить. Достатньо і голосу.

— Ні, — саркастично усміхається він у відповідь. — Але у мене багата уява.

З цими словами він задирає поділ до самої талії, а його долоні зупиняються на моїх сідницях, все ще прикритих білизною. Я ж в цей час розмірковую, як би так позбавитись цього дратівливого шматка тканини, щоб при цьому Ліам не встиг передумати та піти геть. Втім, привид береться за розв'язання цієї проблеми вельми радикально — я відчуваю, як тонкий батист розсипається чи то попелом, чи то порохом.

— Сподіваюсь, ти не надто за ними сумуватимеш, — вкрадливо промовляє він. 

Я ж, вже готуючись уїдливо відповісти, що збиралася зберегти цю білизну, як свідка надзвичайної події, можу лише коротко ахнути, адже з наступними діями Ліам вже не бариться.

Перший поштовх — глибокий і не надто делікатний, змушує мене мимоволі напружитися. Наче мене ривком насадили на крижаний кіл. На щастя, чоловік завмирає, дозволяючи мені звикнути до відчуття холоду в розпаленому лоні. Закусивши губу, я змушую себе хоча б трохи розслабитися, але це вдається не одразу. Не провина Ліама, що я собі це уявляла все ж трохи… Приємнішим.

— Якщо настільки неприємно — можемо припинити, — шепоче мені на вухо привид.

Я відчуваю, наскільки він напружений, наче готовий будь-якої миті відскочити від мене, щоб не завдати зайвої шкоди. І розумію, що моє мовчання привид розцінить, як невисловлене прохання припинити.

— Ні, продовжуй, — через силу промовляю я. — Тільки трохи… повільніше.

— Впевнена? — в голосі чоловіка чути сумнів. — Я відчуваю твоє… збентеження.

— Це скоріше через розміри, — не втримуюсь від нервового смішку. — Хоча, відчувати холод там теж… незвично.

Замість відповіді Ліам обережно перехоплює мене під стегна, трохи змінивши кут проникнення. Дивно, але тепер навіть наче не настільки холодно. Легенько похитування чоловіка навіть приносить першу хвилю задоволення — не стільки від приємних відчуттів, скільки від остаточного усвідомлення того, що зараз відбувається.

Отже, наречена привида? 

Цікаво, чи вважається ця близькість дошлюбним зв'язком?

Ліам тим часом рухається вже наполегливіше. З кожним поштовхом знову піднімаючи мене трохи вище, якоїсь миті він зачіпає щось всередині, що я мимоволі скрикую від гостроти незвичних відчуттів та впиваюсь нігтями в його плечі. Привид різко розплющує яскраво-блакитні очі, завмирає, і на його обличчі я помічаю тінь… Здивування? Розпачу? Жалю?

Не важливо. Його обличчя невловимо змінюється. Він більше не зі мною.