Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

Ліам зараз бачить не мене — на це вказує те, наскільки різкішими стають його рухи і яким безжально глибоким відчувається кожний поштовх. Закусивши губу, я можу лише тримати своє тіло розслабленим, щоб дати привиду шанс виплеснути весь свій біль єдиним доступним для нього зараз способом. Випалити, виморозити, вирвати ці отруйні паростки невзаємного кохання з самим корінням, нарешті відчувши те, чого він не отримав за життя.

Адже чомусь мені здається, що моя двоюрідна прабабуся так і не підпустила його настільки близько.

З хрипким стогоном Ліам робить кілька різких та дуже сильних поштовхів і завмирає. Він виглядить ошалілим і наче… розгубленим. Я ж, попри всі неприємні відчуття, знаходжу в собі сили витягнути та роздмухати в собі те тепло, що причаїлося в глибині моєї душі в очікуванні, коли ця дивна, неприродна та неправильна близькість нарешті закінчиться.

А вона напевно скінчилась.

Я відчуваю це по руках, які все ще тримають мої стегна. Вони починають тремтіти. Привид повільно кліпає повіками та його потьмянілі було очі раптом знову спалахують яскравою блакиттю. 

Ліам ошелешено дивиться на мене. І на коротку мить на його обличчі відбивається страх усвідомлення того, що сталося. Повернувся. Нарешті.

— Ерзо?.. 

Він відпускає мої стегна дозволяючи нарешті стати на підлогу. Втім, мені все одно доводиться чіплятись за привида — ноги не тримають, і вже за мить я відчуваю його руки на своїй талії. Водночас із цим чую брязкання пряжки пояса. Ох вже ці маги…

— Пітьма одвічна, — помертвілим голосом промовляє привид. — Що я накоїв…

Замість відповіді, я просто притискаюсь до Ліама всім тілом, найбільше побоюючись, що він просто зникне. Адже внутрішнє чуття підказує мені: зараз найвідповідальніший момент для того, щоб розпочати довгий шлях зцілення.

— Ти знову побачив її замість мене, так? — тихо запитую, притиснувшись щокою до грудей чоловіка.

— Так.

— І втратив над собою контроль.

— Пробач мені, я…

Перериваю Ліама, навпомацки приклавши кінчики пальців до його губ. Привид покірно замовкає і лише сильніше притискає мене до себе, наче тепер він боїться моєї втечі.

Наче я здатна це зробити. І справа навіть не в теперішній знесиленості. Ставши на цей шлях, слід йти до кінця, яким би він не був.

— Якщо я правильно розумію, ти зробив те, чого давно бажав. І тепер, під впливом своєї уяви отримавши бажане… Що ти відчуваєш?

І хоча я віднімаю пальці від його губ, привид відповідає не одразу.

— Порожнечу, — нарешті промовляє він. — Це… виявилося не так приємно, як уявлялось. До того ж…

Я знову прикладаю пальці до губ Ліама, чудово розуміючи, що він скаже наступним. Що я — не вона.

— Так, я — не вона, але ж ти не бачив різниці, коли… Кохався зі мною. З нею. Отже, я була достатньо схожою, щоб уявна картина стала реальністю хоча б на кілька хвилин, — піднімаю голову і, зісковзнувши пальцями нижче, окреслюю самими кінчиками край підборіддя, перш ніж покласти долоню на плече чоловіка. — Але результат тебе не задовольнив. Чому саме?

Привид заплющує очі та повільно зітхає, перш ніж відповісти.

— Тому що по закінченню я зрозумів, що так ніколи б не було. Та Ерзебетта пручалася б до останнього, і… Якщо навіть уявити, що справа дійшла до близькості — це означало б, що я взяв її силою. А це… 

Він кривиться і заперечливо хитає головою. Від цього видовища я відчуваю укол жалю. Бідолаха, зовсім заплутався.

— А це неприпустимо, так, — продовжую замість нього. — Але якщо уявити, що все це сталося за взаємним бажанням, проте далі продовжуватись не може. З очевидних причин.

І заспокійливо продовжую, не давши Ліаму часу щось відповісти.

— Ти отримав бажане, але тобі не сподобалось.

Промовляючи ці слова, я розбурхую в собі всю ту ніжність, яку тільки здатна відчувати, дивлячись на могутнього та грізного, але такого вразливого тут і зараз чоловіка.

— Не сподобалось, — луною відгукується він. — І я нашкодив тобі.

— Про мене ми поговоримо пізніше. Повернися до своїх відчуттів під час… закінчення. Ти отримав те, що бажав?

Що ж, якщо не вдалося одразу наштовхнути його на рятівну думку, доведеться раз за разом ходити колами та проговорювати очевидне, доки не пролунає потрібний варіант. Здається, колись я вичитала це в якійсь книжці.

— Так, отримав.

— Чи принесло це тобі радість, задоволення?

— Ні.

— Чому?

— Тому що… — Ліам зітхає і розплющує очі, які починають набувати темнішого синього кольору. Починає заспокоюватись, це добре. — Я уявляв собі це інакше. Свої відчуття і… 

Він відводить погляд.

— Виходить, вона розчарувала тебе навіть у мріях? Навіть тоді, коли на моєму місці ти бачив її?

— Виходить, що так, — задумливо погоджується привид.

— Чи не могло бути так, що ти сам вигадав собі образ тієї Ерзебетти? — обережно запитую я. — Те, наскільки приємно і хороше тобі було б, якби вона відповіла тобі взаємністю?

— Навіщо? — Ліам хмуриться і, здається, навіть трохи відсторонюється — але не випускає мене з обіймів.

— Не знаю, — ледь помітно знизую плечима. — Якщо це дійсно так, то відповідь знаєш тільки ти.

Його руки все ще тремтять, дрібно, ледь відчутно. Ліаму вочевидь кепсько — хоча б тому, що він робить крок і сам — втім, цілком свідомо і доволі витончено — осідає на підлогу, спершись спиною об стіну. Я б теж всілась поруч, але чоловік, схрестивши щиколотки та розвівши коліна, тягне мене до себе, садить боком та обвиває руками талію, притулившись скронею до мого плеча.