Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

Розсіяним поглядом Ліам дивиться вперед. Я розумію — куди: вглиб холу, на портрети, що висять один навпроти іншого.

— Я… дійсно знаю, — тихо промовляє він.

— Тобі не обов'язково говорити мені цю причину, — додаю я, можливо, надто поспішно. — Адже важливіше інше. 

Глибоко вдихаю, щоб нарешті промовити вголос головне, найскладніше і найважливіше:

— Якщо ти розумієш, що призвело до появи почуття, яке все ще тебе мучить…

Ліам продовжує дивитися поверх моїх грудей вглиб холу. Наче слухає і розмірковує над чимось своїм.

— Якщо ти усвідомлюєш, що нічого хорошого від цього почуття не було і не буде… Можливо, саме це розчарування допоможе нарешті його позбутися?

Так, прямолінійно, але виходити на новий виток обговорення тієї самої теми мені може забракувати сил. Та тільки-но я починаю підбирати слова для цього, чоловік починає говорити:

— Я сам собі все придумав…

Він промовляє це повільно і навіть якось… розгублено.

— Сприйняв звичайну ввічливість за інтерес. Вирішив перетворити цей вигаданий мною ж інтерес на взаємність. Думав, що цьому допоможуть статки та статус…

Що далі він говорить, тим більше в його словах чути болю.

— Цей маєток був збудований для неї. Я не цурався нічого, щоб здобути могутність, а з її допомогою — найкоштовніші, найрідкісніші, найдивовижніші речі. Я був готовий на все просто заради її усмішки. Та що далі, тим менше вона мені усміхалась…

Те, що я несвідомо підозрювала, виявилося страшною правдою. Моя двоюрідна прабабуся напевно була розумною жінкою, але при цьому залишалася… звичайною людиною. Якій напевно полестила палка захопленість з боку вродливого молодого мага… Доки все не зайшло надто далеко. Вона запізно це зрозуміла і побоялась можливих наслідків розриву — для себе і, можливо, для всього нашого роду. Тому й водила Ліама за ніс до того моменту, поки власна загибель не залишилась для неї єдиною можливістю вирватися з тенет чужих почуттів.

Одна велика помилка, і дві зламані долі — як результат.

Добре, якщо тільки дві. Невідомо, кому і що саме заподіяв Ліам, щоб у настільки молодому віці стати тим, ким він став.

— Наскільки ж я їй остогиднув, якщо вона вирішила за краще безглуздо загинути, ніж і далі бути зі мною.

Я закушую губу, щоб утриматись від заперечення. За родинними переказами загибель моєї двоюрідної прабабусі вважається героїчною. Вона повела свій загін в атаку, що, на перший погляд, виглядала самовбивчою. Але на ділі цей несподіваний удар допоміг вирватися з ворожого оточення, відбувшись малою кров'ю. Леді Ерзебетта Арід виявилася єдиною, хто тоді загинув.

Та не на часі ця згадка. Ліаму від цього легше не стане. А сам він тим часом зітхає і додає:

— Вона знала, що силоміць я її з того світу не повертатиму.

— Чому? — я нашорошую вуха. — Я читала, що некроманти будь-кого можуть повернути до життя, особливо — якщо минуло небагато часу.

Від цих слів привид сумно усміхається, але все ще продовжує дивитись вперед.

— Можуть, звісно. Але є важлива умова — людина має хотіти повернутися. А вона — не бажала цього, — його слова наскрізь просочені гіркотою. — Хоча це — цілком переборна обставина, майстерності у мене вдосталь. От тільки результат в такому випадку… Інший.

— Який?

— Людина, яку воскресили проти її волі, не живе, а мучиться, — Ліам криво усміхається і заплющує очі. — І хоч би яким одержимим чудовиськом я тоді не був, але такої долі для Ерзебетти не хотів. Тому і дозволив їй піти… Остаточно.

Розмірковуючи над цими словами, я подумки повертаюсь до Виконавця бажань, що знаходиться в підвалі під нами. Одну жертву він вже отримав, але виходить, що загадане бажання не стосується повернення Ерзебетти… Чи все-таки стосується?

Можливо, є сенс дізнатися про це саме зараз.

— Отже, тоді ти її відпустив, — підсумовую я. — Але при цьому все одно чіпляєшся за свої почуття… Невже є якийсь шлях обходу цієї умови? Чи можливість змінити минуле і зробити його таким, яким хотілося б?

— Ні.

— Тоді… Чому?

— Тому що кохання до неї виявилося тим самим почуттям, що допомогло мені залишитися тут після смерті, — привид усміхається, от тільки усмішка його виглядає зловісно. — І жага помсти, звісно.

Я ж завмираю, поволі усвідомлюючи моторошний сенс його слів.

— Жагу я вже втамував, — рівно продовжує Ліам. — Залишається тільки кохання. Воно і тримає мене тут.

Судомно перебираючи в пам'яті згадки про все, що колись читала про привидів, розумію, до чого він веде.

— Тобто… Якщо ти позбавишся цього почуття — то зникнеш?

— Я не знаю. Найімовірніше — так.

Я відчуваю, як в грудях розплескується розпач, а в горлі утворюється болюча й колюча грудка. Безвихідна ситуація. Він не зможе мене покохати, доки остаточно не витравить зі свого серця образ моєї родички, але щойно він позбудеться почуття, що тримає його тут — то просто зникне.

Через силу мені вдається опанувати себе. Що ж, якщо так, то нічого не вдіяти. Доведеться задовольнятися тим, що є. Або демонстративною відстороненістю задля мого ж спокою, або випадковими сплесками почуттів — але не до мене, а до тієї, що ввижатиметься Ліаму на моєму місці.

Від усвідомлення безнадійності цієї ситуації знову стає гірко та боляче.

— Я не хочу тебе втрачати, — шепочу, притиснувшись щокою до маківки привида. — Тому… якщо немає іншого виходу, нехай вже буде так, як є зараз. Це не завадить мені продовжувати тебе кохати.

У відповідь привид ще сильніше притискає мене до себе. Холод його обіймів вже здається звичним. Можливо, я сама вже просто застигла магічною крижинкою.

— Насправді є шанс утриматись тут, завдяки твоїм почуттям до мене. Невеликий, але є…

Голос Ліама лунає задумливо. Наче він розмірковує вголос. Зітхає. Знову починає говорити, але тепер його голос лунає настільки невпевнено, що я мимоволі насторожуюсь:

— Втім, є й інший вихід. З надійнішим… я б навіть сказав — гарантованим результатом. Але… Я не можу. Просто не маю права тебе про це просити.