Читати книгу - "Донька від Люцифера, Ірина Скрипник"

——— Ні, це не заради вас, — сказав він, ніби передбачаючи моє наступне запитання. — Це заради мене. І заради неї. Я вчу її звичайному життю, коли не потрібно увесь час ходити із косою і думати про своє призначення.

——— Ага, а вона, виходить, вчить тебе здоровому образу життю?

Цей сарказм вирвався з моїх вуст, і я помітила, як його обличчя трохи зм'якшилося. Вперше за довгий час мені захотілося випити. Я налила собі і Седрику горілки, відчуваючи, як алкоголь трохи пом'якшує внутрішнє напруження.

———- Тяжко ж тобі з нею буде, —- сухо сказала я, відчуваючи, як горілка трохи пекла горло. 

——— Без неї було важче…

Ми замовкли. Седрик тільки показав на пляшку горілку. Я налила йому, собі лити більше не стала.

——— А як ти взагалі? — запитав він, ледве опорожнивши склянку. 

——— Складно, але якось впораємося. Ніби вже звикли, що Міхаеля більше немає з нами.

Почувши мої слова, Седрик глянув на мене. Його погляд був проникливим, майже пронизливим, від чого мене пробирало до кісток.

——— Це ж неправда, чи не так?

В його очах була щирість, але водночас і смуток, наче він розділяв зі мною цей біль. Він прекрасно розумів, що втрату когось настільки важливого неможливо було прийняти так легко. Я відчула, як сльози почали навертатись на очі, але стрималась. Він знав мене набагато краще, ніж я завжди думала.

Я не змогла знайти потрібних слів, щоб відповісти на його питання. Седрик, зрозумівши це, дістав гаманець і поклав кілька купюр на стійку.

——— На здачу купи малій цукерок від мене.

Після цього він вийшов надвір, де його вже чекала Латерія. Вона сиділа на лавочці, махаючи віялом від спеки. Її очі блищали в світлі ліхтарів, а обличчя було серйозним і зосередженим. Седрик сів поруч.

——— Зробиш дещо для мене? — запитав він тихо.

Латерія зупинилась. Віяло завмерло в повітрі, а погляд став пронизливим, наче вона намагалася прочитати його думки.

——— Будь ласка, — прошепотів він, — більше ні про що тебе не попрошу. Це востаннє.

Була вже пізня ніч, коли я почула, як двері відчинились. Зал був тихим. Було чути лише мій віник, що шурхотів по підлозі.

——— Ми вже зачиняємось, — сказала я, навіть не дивлячись на того, хто прийшов. 

Втома від довгого робочого дня давала про себе знати, і я не мала настрою для додаткових відвідувачів. Тільки потім застигла, коли почула знайомий чоловічий голос.

——— Ну, може, ви все ж мені наллєте, пані?

Я вронилс віник і невпевнено підняла очі. Переді мною стояв той, кого я менш за все очікувала побачити. Та все ж це був він. Безкрилий. Безрогий. Але такий милий і рідний. Я відчула, як сльози знову почали текти по моїм щокам.

——— Я згодна…

——— Згодна? — здивувався він. — На що?

——— Стати твоєю дружиною.

Девʼять років тому

Міхаель поклав мене на землю серед широкого, безкрайого поля, вкритого буйною зеленою травою. Навколо нас розкинулись польові квіти. Вони тягнулись до сонця, яке висіло низько над горизонтом, забарвлюючи небо в золотисті та рожеві відтінки. Повітря було свіже...

Він почав робити штучне дихання, нахиляючись до мене. Його руки рухались чітко і впевнено, але в очах читалася паніка.

——— Та чому ж це сталося? — закричав таки він, з відчаєм дивлячись на мене.

Після цього встав і схопився за голову. Погляд пробігся по моєму бездиханному тілу, намагаючись знайти хоча б якесь рішення. І рішення несподівано знайшлось.

Міхаель розправив свої великі крила і, випрямивши руку вперед, владно промовив:

——— Душі, що жили в цьому світі, я звертаюсь до вас! Явіться на мій поклик!

В повітрі почали з’являтися тіні, які швидко набували форми привидів. Вони з’являлись з різних кінців поля, мовчки злітаючи до нас. Міхаель засунув руку в своє тіло і дістав звідти печінку, яка блищала нереальним світлом. Він підкинув її вгору, і вона почала перетворюватися на великий куб, який збільшувався з кожною секундою, поки не закрив собою небо. Тільки після цього Міхаель спустився на землю.

——— Я дарую вам вимір, який захищатиме вас від Творця і всіх богів, які породить він коли-небудь, натомість прошу допомогти врятувати цю жінку, — показав Міхаель на мене.

Привиди, що зібрались навколо нас, почали оглядати мене. Їхні тіла переливалися в світлі, що нерішуче пробивалося крізь куб.

——— Ми приймаємо твій подарунок, — сказав один з них.

Після цього він сів поруч і поклав свою прозору руку на мою голову. В цей момент мої легені наповнилися повітрям, і я почала дихати. Міхаель полегшено зітхнув. Його обличчя на мить стало спокійнішим, але тут же привид встав і повернувся до Міхаеля.

——— Колись ти був спостерігачем за тими, хто вже помер. Хтось поважав тебе. Хтось боявся. Хтось ненавидів. Однак всі душі належали раніше тобі. Це — істина, з якою важко сперечатись. Ми добре пам’ятаємо ті часи.

——— Як і те, — втрутився другий привид, — що Творець вирішив зненацька позбутись пекла і почав знищувати всі душі, що були вже там, або могли потрапити туди в майбутньому.

Міхаель тяжко зітхнув. Навколо нього крутилися примарні силуети. Деякі з них були ледве видимі. Деякі — більш чіткими, з виразними рисами обличчя і тіл.

——— Ви хочете гарантій, що цього не повториться? — запитав він.

На що отримав відповідь від одного з привидів, який мав високу статуру і чітко видиме обличчя:

——— Зрозумій нас правильно. Минулого разу не багатьом вдалося врятуватись від гніву Творця.

Його слова були сповнені глибокої тривоги і надії, що цього разу все буде інакше. Він тримав руки складеними перед собою, наче намагаючись знайти спокій. Міхаель кивнув.

——— Гаразд, — відповів він, — я зроблю так, що віднині мертвих зможе вбити лише інший мертвий за умови, що в того буде достатньо магічних сил для цього.