Читати книгу - "Зоряна та двері в просторі, Rada Lia"

Одного сонячного, весняного дня, після уроків, Зоряна вирішила трохи прогулятися з Шариком. Тому, що їй нічого було робити вдома, а татові з мамою як завжди було не до неї. 

Вдвох вони обійшли навколо своєї багатоповерхівки та, не зустрівши нікого зі знайомих і нудячись, порадилися й ухвалили рішення піти до сусіднього парку. Сімейний парк у травні потопав у всіх відтінках зеленого та червоного. Після зимової сплячки, трава, що вкрила землю, була особливо густою та соковитою. Дерева також вкрилися зеленим листячком. Старі дерев'яні лавочки доглядачі вже встигли пофарбувати у яскраво жовтий колір. Тож вони грали свою особливу роль у даруванні людям весіннього настрою. Поруч з ними розташовувався невеличкий ставок. 

Дівчинка ніби потрапила до казкового фантастичного світу з ельфами та гномами, а не перебувала у звичайному українському місті. Руденька з дитинства була мрійницею, а тому з легкістю уявила (чи ні? Чи то було насправді?), як з-за товстого дубового стовбура в парку раптом вигулькнув маленький гномик у зеленій шапочці та червоному костюмчику із золотавими ґудзиками й привітно помахав їй.   

Так вони гуляли без будь-якої цілі, аж поки, непомітно для себе, підійшли до провулка. На розі парку та невеличкої безлюдної вулички друзі несподівано опинилися перед маленьким будиночком з червоної цегли, який спочатку майже не було видно через високий металевий паркан та дерева, що розташовувалися за огорожею. Зорянину увагу привернули густо посаджені біля воріт кущі троянд різного кольору. Там росли червоні, білі, рожеві та навіть блакитні троянди. Руденька відкрила рота від здивування й заплескала в долоні.

— Ти бачив? Бачив? — радісно запитала у Шарика.

 За все життя, що тут прожила, вона ніколи не бачила ні цього будинку, ні цих квітів. І що-що, а блакитні троянди вона б точно помітила! Запах від них був такий сильний та п’янкий, що в неї запаморочилася голова й дівчинка не помітила, що біля Шарика з’явився невисокий усміхнений чоловік, схожий на монаха. 

У нього була смаглява шкіра, коротка стрижка, сиве волосся та, не дивлячись на теплу погоду, довга, аж до землі, мантія червоного кольору. На вигляд йому було років 60, не менше. Руденька відразу помітила перстень на його пальці з левом та смарагдом. Вона здивувалася, що камінь був не рубіном і водночас злякалася. «А що, якщо цей чоловік небезпечний?» — подумала вона. Він мовчки дивився на неї й посміхався. Ніби читав її думки. Шарик же почав поводити себе дуже дивно. Він активно махав хвостом, скавучав та невпинно бігав навкруги цього старого. Після чого, просто ліг йому на ступні, поклавши голову собі на лапки. Пес не відводив щасливого погляду від незнайомця.

— Привіт, Зоряно, — промовив чоловік. — Мене звати Авіджа. Я чаклун і знаю, що ти мене шукала. Шарик мій фамільяр, споріднене створіння зі світу тварин. Тому я попросив його привести тебе до мене. 

І монах знову посміхнувся. Він поглядом показав на будинок та промовив: 

— Тебе з Шариком прошу у гості. Я світлий маг і не завдам тобі шкоди. Шарик це підтвердить.

Пес, почувши ці слова, підхопився на лапи та ствердно закивав головою. А потім широко посміхнувся, звісивши свого довгого язика назовні.

Зоряна несміливо зайшла у двір, де її приголомшила величезна кількість різноколірних квітів на клумбах та густі кущі винограду біля й над будинком. Вона ніби потрапила в маленькі джунглі, що непомітно сховалися прямо в центрі міста, під носом у перехожих, які нічого не підозрювали. В той час, як у Кропивницькому була весна, тут же здавалося, вже давно панувало літо. 

У дівчинки розширилися очі, коли вона побачила лисичку, яка пробігла повз неї з довгою дерев’яною тацею, на якій знаходилися тарілки з їжею. Не встигла Зоряна оговтатися, як тваринка поспішила далі у бік альтанки, не звернувши ніякої уваги на гостю. Зоряна так і застигла, спостерігаючи за нею. Авіджа, помітивши її здивування, пояснив: 

— Ми живемо в гармонії з природою, бо люди, тварини, рослини, дерева — це все одне ціле. Тому ми мусимо добре взаємодіяти, в любові до всього живого. 

— Ага, зрозуміло, — машинально відповіла дівчинка, якій нічого не було насправді зрозуміло й мовчки пішла за чоловіком до альтанки. Позаду неї, швидко перебираючи лапами, біг Шарик, а за ними поспішала білка, яка несла для себе велику ложку. Всі вони виглядали трохи кумедно, якби за ними хтось й справді спостерігав.