Читати книгу - "Марія Антуанетта"

було більш ніж злочином: було просто дурницею. Свідченням провини було вже саме нищення листів, а до того ж несвітським законам кримінології заманулося, щоб навіть після цього квапливого знищення листів доказ усе-таки лишився. Видатна дослідниця Альма Сьодерхельм, переглядаючи залишки паперів, знайшла власноручну Ферсенову копію одного з листів Марії Антуанетти, яку свого часу недобачив видавець, — бо й він робив публікацію з копій Ферсена (мабуть, «незнана» рука спалила колись оригінали). Завдяки цій знахідці ми вперше мали в руках інтимний лист королеви in extenso[130], — заразом і ключ, а швидше, любовний камертон до решти її послань. Тепер можемо здогадатися, що заступав пунктиром святенний видавець в інших листах. Бо й у цьому листі в кінці стоїть «Adieu», «Прощавай», але далі нема ні прогалин, ні крапок, а йдуть людські слова: «Adieu, le plus aimant et le plus aimé des hommes», отже, в перекладі: «Прощавай, найкоханіший, так, як ти, любити ніхто не вміє».

Як вражають нас ці слова! Тепер вам зрозуміло, чому клінковстреми, гайденштами й решта присяжних оборонців «чистості», які, ймовірно, мали в руках чимало подібних документів, крім тих, що дісталися потомкам, так примітно тривожились і тривожаться, коли хтось береться неупереджено дослідити справу Ферсена? Бо для тих, хто знає, як б’ється серце, нема жодного сумніву, що королева, зламавши шкаралущу всяких церемоній і так сміливо заговоривши до чоловіка, давно вже дала йому останнє свідчення своєї прихильності — однісінький урятований рядок відновив усі понищені. Тямущим досить цього єдиного рядка, аби переконатися, що вже саме нищення — доказ.

Та ходімо далі! Крім цього врятованого листа, у житті Ферсена трапилась іще пригода, вирішальна для розуміння його взаємин із королевою. Сталася вона через шість років по смерті королеви. На Раштаттському конґресі Ферсен мав представляти шведський уряд. Бонапарт раптом заявив баронові Едельсгайму, що не вестиме переговори з Ферсеном, бо знає його роялістські переконання, та й, крім того, він спав із королевою. Він не сказав: мав стосунки. А зачіпливо й майже непристойно зронив, що він «спав із королевою». Барон Едельсгайм Ферсена не боронив, навіть йому діло видавалося цілком зрозумілим. Лише відповів жартома, ніби він гадав, що всі ці «ancien régime»[131] історії вже давно забуті, та й до політики воно аж ніяк не ліпиться. А потім пішов і переповів усе Ферсенові. Що ж той зробив? Чи, швидше, що мав зробити, якщо Бонапартові слова були неправда? Хіба ж не мав одразу боронити покійну королеву від звинувачень (якщо вони несправедливі)? Хіба ж не мав закричати: брехня! Хіба ж не мав зразу викликати на дуель цього новоспеченого малого корсиканського генерала, який обрав для звинувачення ще й найбрутальніші слова? Хіба такий справедливий і чесний чоловік дозволив би винуватити жінку в тому, що вона була його коханкою, якби насправді вона нею не була? Коли ж, як не тепер, у Ферсена була нагода й навіть обов’язок голою шаблею спростувати давню таємну чутку, раз і назавжди розвіяти плітки?

Але що ж він робить? На жаль, мовчить. Бере перо й ретельно записує в щоденнику всю розмову Едельсгайма з Бонапартом, не забувши і звинувачення, що він «спав» із королевою. Сам Ферсен жодним словом не заперечив твердження про свій найінтимніший зв’язок, твердження, яке, на думку його біографів, було «цинічним і безсоромним». Понуривши голову, він сказав цим: так. Коли через кілька днів англійські газети розводилися про цей випадок і «при цьому патякали про нього й бідолашну королеву», він лише додав «ce qui me choqua», по-нашому — «мені стало прикро». Оце й увесь Ферсенів протест, радше, його відсутність. Мовчання знову сказало більше, ніж усі слова.

Отже, бачимо: те, що полохливі нащадки так судомно намагалися приховати, стверджуючи, ніби Ферсен не був коханцем Марії Антуанетти, сам він не заперечував. Із цілої купи фактів і документів ми витягуємо й десятки інших переконливих подробиць: його сестра дорікала йому, коли в Брюсселі він відкрито з’явився на люди з іншою коханкою: мовляв, усе-таки слід подбати, щоб вона («elle») ні про що не довідалась, адже буде гніватися (яким правом, — запитаємо ми, — якщо вона не була його коханкою); в щоденнику затерте місце, де Ферсен записав, що провів ніч у Тюїльрі в покоях королеви; перед революційним судом камеристка посвідчила, ніби вночі хтось часто потай виходив із покоїв королеви. Хай там як, усі ці подробиці важливі вже тим, що так прикро узгоджуються між собою, — одначе й ці, такі розмаїті докази були б непереконливі, якби ми не бачили їх остаточного потвердження у вдачі самої Марії Антуанетти. Поведінка людини стає зрозумілою, коли збагнеш увесь її характер, адже кожен учинок є проявом індивідуаль­ної людської натури. Аби до решти з’ясувати вірогідність палких, любовних або ж чисто шанобливих і церемонних стосунків Марії Антуанетти з Ферсеном, треба зазирнути в її душу і, знаючи всі ті ваговиті подробиці, насамперед спитати: яка поведінка логічно й психологічно відповідає королевиному характеру — сміливо віддаватися почуттю чи боязко зрікатися його? Той, хто розгляне так питання, вже не матиме вагань. Бо всі слабості Марії Антуанетти надолужувала величезна сила: її нестримна й нерозважна сміливість справжньої володарки. Щира до глибини душі, нездатна до будь-якого лицемірства, ця жінка з куди незначніших приводів сотні разів переступала всі кордони умовностей, байдужа до того, що плескатимуть. Марія Антуанетта набула правдивої величі лиш у критичні, переламні моменти своєї долі, однак ніколи не була дріб’язкова й полохлива, власну волю ставила вище від накинутих честі і звичаїв, від суспільної чи двірської моралі. І невже, щиро полюбивши свого єдиного обранця, ця смілива жінка, скута ланцями державних міркувань, раптом узялась би вдавати розважливу пані, боязливу й порядну дружину осоружного їй Людовіка? Невже в апокаліптичну добу, коли рвались усі пута звичаїв і порядку, невже серед страху й загибелі, в п’янких несамовитих чарах близької смерті, вона, на догоду дворові, мала зректися любові? Якщо її ніхто не міг стримати і приборкати, то, певне, заради примари — шлюбу, який був карикатурою на справжній, заради чоловіка, котрого не вважала мужем, заради звичаїв, здавна ненависних її нездоланній, волелюбній натурі, — невже б вона сама зреклася найприроднішого, найжіночішого почуття? Тим, хто хоче вірити в це неймовірне, ми заказати не можемо. Але образ Марії Антуанетти спотворюють не ті, що вільно й до решти визнають її сміливість і відсутність вагань у палкім, єдинім у житті коханні, а ті, що припускають, ніби в цієї безбоязної жінки млява, полохлива, спутана обачністю і обережністю