Читати книгу - "Марія Антуанетта"

А що ж король? У кожнім адюльтері одурений третій стає жалюгідною, незручною і сміховинною постаттю; мабуть, більшість намагань сховати від чужого ока той трикутник робилося заради Людовіка XVI. Та насправді, безперечно, знаючи про інтимний зв’язок Ферсена зі своєю дружиною, він аж ніяк не був смішним роганем. Сен-Прі висловлюється недвозначно: «Вона вже знайшла якийсь спосіб повідомити короля про свої взаємини з графом Ферсеном».

Це твердження цілком пасує до всієї ситуації. Брехня й лицемірство Марії Антуанетті були найогидніші: пряма душею, вона б не згодилася підступно дурити свого чоловіка або, як часто трапляється в житті, мерзенно злигатись з обома — чоловіком і коханцем, — про це й мови бути не може. Безперечно, коли нарешті почалися — відносно пізно, ймовірно, між п’ятнадцятим і двадцятим роком шлюбу — інтимні стосунки з Ферсеном, тіло Марії Антуанетти стало недоступне чоловікові; це чисто психологічне припущення несподівано потверджується листом від брата імператора, котрий у Відні якось провідав, що, породивши четверту дитину, його сестрі заманулося відкаснутись чоловіка, — й час написання листа надто точно збігається з початком інтимного зв’язку з Ферсеном. Отже, хто любить ясність, уже добре все роздивився. Одружена з державних міркувань із зовсім нелюбим і нітрохи не привабливим чоловіком, Марія Антуанетта заради подружнього ярма довгі роки глушила внутрішню потребу любові. Але народивши двох синів, тобто давши династії спадкоємців безперечно бурбонської крові, вона ніби виконала свій моральний обов’язок щодо держави, закону й родини і почула себе нарешті вільною. Пожертвувавши два десятки років політиці, пізнавши життя і світ, в останні й уже трагічні години жінка повернула собі своє найпритаманніше, найприродніше право надалі не відмовляти здавна любому їй чоловікові, що став для неї всім в одній постаті: другом і коханцем, порадником і супутником, — був такий же сміливий, як і вона, і був ладен своєю жертовністю надолужити їй усе. Які злиденні всі ті штучні вигадки про солодкаво-чеснотливу королеву проти ясної правди про її життя, скільки людської смілості й душевної гідності уймають їй ті, хто прагне над усе захистити (саме тому, що вона королева) «честь» цієї жінки. Бо жінка найчесніша й найшляхетніша тоді, коли вільно й без останку віддається правдивій, роками випробуваній любові, а королева найбільш висока тоді, коли поводиться чисто по-людськи.

Остання ніч у Версалі

За всю тисячолітню історію Франції ще ніколи так швидко не стигло збіжжя, як улітку 1789 року. Добре вигнавсь тужавий колос, але ще швидше, угноєні кров’ю, п’ялись угору нетерплячі паростки революції. Одним помахом пера було скасовано зневагу й несправедливість десятків і сотень років, уже впали інші, невидимі Бастилії, в яких королі в’язнили права французького народу. 4 серп­ня розвалилася прадавня фортеця феодалізму, забуяли безкінечні радощі: князі світу і церкви зреклися панщини і десятин, чиншів і податку на сіль, городяни й селяни отримали волю, оголошено свободу друку, проголошено людські права; цього літа справдились усі мрії Жана Жака Руссо. В залі «menus plaisirs»[132] (колись призначенім королями для втіх, а тепер народом — для утвердження своїх прав), то від схвалень, то від суперечок деренчать шибки, — на сотні кроків розлягається невпинне гудіння цього людського вулика. А ще на тисячу кроків далі у великому Версальському палаці панує гнітюча тиша. Двір боязко позирає з вікон на цього галасливого гостя, якого запросили лише для поради, а він уже ладнається стати паном своїх володарів. Як спровадити цього чаклунового підмайстра, що знай лише партачить? Безрадний король радиться зі своїми дорадниками, всі вони суперечать один одному; найліпше, гадають король і королева, зачекати, поки вщухне ця буря. Тепер тільки принишкнути й не висуватися. Досить виграти час, а там якось-то буде.

Але революція рветься вперед, мов бурхливий потік, вона мусить котитися далі, щоб не замулитись. Зупинитись — для неї згуба, відкотитись — кінець; аби ствердитись, вона повинна вимагати, дедалі більшого прагнути; щоб не зазнати поразки, повинна здобувати. Газети, немов барабани, надихають той невпинний похід; ці дітиська, хлопчаки революції, галасливо й нестримно біжать попереду справжньої армії. Помахом пера писаному й мовленому слову надали свободу, і вона від надміру завзяття обернулася шаленством і дикістю. З’явилося десять, два­дцять, тридцять, п’ятдесят нових газет. Одну заснував собі Мірабо, інші — Демулен, Бріссо, Лустало, Марат; оскільки кожна намагалася привернути читачів і перевершити решту своїм громадянським патріотизмом, то всі вони тріщали, мов навіжені; в країні лише їх було чути. Якмога голосніше, якмога нестримніше, і чим гучніше, тим ліпше, й усю ненависть випускати на королівський двір! Король снує зради, уряд не довозить хліб; насуваються чужинецькі війська, щоб розігнати клуби, готується нова Варфоломіївська ніч. Прокидайтеся, громадяни! Прокидайтеся, патріоти! Тра-та-та, тра-та-та, тра-та-та! — в мільйони серць день і ніч газети вбивають страх і недовіру, лють і злобу. А за барабанщиками, озброєна піками й шаблями, а насамперед — гнівом безмірним, уже стоїть доти невидна армія французького народу.

Для короля все йде надто швидко, для революції — надто повільно; несміливий огрядний чоловік ніяк не дожене таких юних, полум’яних і рвійних ідей. Версаль вагається й гається, — отже, вперед, Париже! Годі цих безкінечних переговорів, годі нестерпних торгів короля з народом, — гримлять газети. В місті сто або й двісті тисяч кулаків, а в Арсеналі лежать рушниці, чекають гармати — забери їх звідти, притягни короля з королевою з Версалю, схопивши їх, ти цупко триматимеш долю! В штаб-квартирі революції, в Пале-Роялі, палаці герцога Орлеанського, повіддавали накази невдовзі все підготувати, і двірський перекинчик маркіз Дюруж потай уже ладнається до походу.

Але між замком і містом пролягають темні потаємні шляхи. Через підкуплених служників патріоти в клубах знають усе, що робиться в замку, а замок від своїх шпигунів дізнається про майбутній напад. У Версалі вирішили діяти й, оскільки французькі солдати були вже не досить надійні, для оборони палацу й боротьби з власним народом наказано привести фландрський полк. Покинувши казарми, першого жовтня військо дісталося до Версаля; щоб підняти вояцький дух, двір урочисто зустрічає прибульців. Великий оперний зал обладнали для бенкету, і, хоч яка велика нужда та голод у Парижі, тут не шкодували ні вина, ні смачних наїдків: вірність, як і кохання, теж нерідко здобувають через шлунок. І щоб військо ще дужче