Читати книгу - "Марія Антуанетта"

Заради своєї вигоди Марія Антуанетта ніколи не вміла здобувати людську прихильність спритністю, обрахунком чи лестощами. Але від природи її зовнішності й душі була притаманна певна велич, і кожен, зустрівши цю жінку вперше, схилявся перед нею; й окрема людина, і цілий гурт завжди піддавалися цим дивовижним чарам першого враження (щоправда, вони минали при ближчому знайомстві). І зараз, щойно ввійшла до зали ця велична, а до того ж ласкава, молода і вродлива жінка, офіцери й солдати зірвалися на ноги, радісно злетіли голі шаблі, загриміли захоплені «Vivat’и» королю й королеві, — а народ привітати, як годилося, звісно, мабуть, забули. Королева пройшла вздовж столів. Вона вміла чарівно посміхатися, бути напрочуд розкутою й товариською; як її самовладна мати, як брат, як майже всі Габсбурґи (це мистецтво й далі передалось у спадок австрійській аристократії), вона, не втрачаючи внутрішньої непохитної гордості, найприродніше вміла бути ласкавою і привітною навіть із найпростішими людьми, не здаючись при цьому зверхньою. Щиро й щасливо усміхаючись — адже вона давно вже не чула «Vive la Reine!», — Марія Антуанетта обійшла зі своїми дітьми всі столи; побачивши цю добру й ласкаву, правдиву і гідну королеву, що прийшла до них, грубих солдатів, як гість, офіцери й просте вояцтво аж не тямились від любові до монархів: тієї миті кожен був ладен умерти за Марію Антуанетту. Та й королева була щаслива, покинувши галасливе товариство, — привітавши солдатів вином, вона теж зшилася золотим трунком надії: у Франції є ще відданість, є чим підперти трон.

Та наступного дня затріщали барабани патріотичних газет: тра-та-та, тра-та-та, тра-та-та, королева й двір найняли вбивць проти народу. Солдат упоїли червоним вином, аби вони слухняно проливали червону кров своїх же громадян; догідливі офіцери зривали трибарвні кокарди й, глузуючи, топтали їх ногами; всі співали вірнопідданських пісень — і при цьому виклично сміялась королева. Патріоти, невже ви досі не бачите? Таж хочуть напасти на Париж, уже вирушають полки. Нумо вперед, громадяни, станьмо на битву останню, долю собі здобуваймо! Гуртуйтеся, патріоти, — тра-та-та, тра-та-та, тра-та-та...

Через два дні, 5 жовтня, в Парижі почалися заворушення. А як і чому — це зосталося однією з численних нерозгаданих таємниць Французької революції. Бо ці нібито стихійні заворушення були напрочуд глибоко продумані й неоціненні з погляду політики, постріл був такий влучний, так добре вибрали, де стати й куди стріляти, що стрілець мав бути вкрай розумний і тямковитий, дуже вмілий і спритний. Уже те, що не чоловіче військо, а жіночі юрмиська силою притягли короля з Версалю, було геніальним задумом, гідним такого психолога, як Шодерло де Лакло, котрий у Пале-Роялі керував походом за короною для герцога Орлеанського. Чоловіків можна назвати повстанцями й бунтівниками, в чоловіків слухняно стрілятимуть добре намуштровані солдати. А жінки в часи заворушень — це просто зацьковані розпачем створіння, перед ніжними грудьми відсахнуться найгостріші багнети; крім того, при­звідці знають, що такий полохливий і чулий чоловік, як король, ніколи не дасть наказу спрямувати гармати на жінок. А щоб посилити розрухи, — знову невідомо, хто це зробив і як, — у Париж два дні не привозили хліба, почався голод — правдивий і найліпший рушій народного гніву. Й барабани затріщали, мов казали: нумо, жіноцтво, мерщій сюди, ставай, жіноцтво, до перших лав!

І справді, молоденька жінка, — подейкували, ніби руки в неї внизані перснями, — вранці 5 жовтня вдерлась у вартівню й ухопила барабан. За мить до неї звідусіль позбігалися жінки й пішли вулицями, волаючи хліба. Це вже бунт, скоро в юрбу затерлися перебрані чоловіки, спрямувавши кипучий потік у належний бік — до муніципалітету. Через півгодини вони взяли його штурмом, забравши звідти пістолети, піки й навіть дві гармати, і раптом — хто його наставив і намовив? — об’явився ватажок на ймення Маяр і підбурив безладне, бурхливе юрмисько, що вже стало немовби військом, піти на Версаль, нібито за хлібом, а насправді, щоб притягти короля до Парижа. Як завжди, запізно, — така вже недоля цього шляхетного, чесного і незграбного простака, — через годину, коли вже по всьому, на своєму білому коні прибув Лафайєт, командир Національної гвардії. Певне, його обов’язком — і він сумлінно намагався це зробити — було зупинити похід, та солдати не слухалися його. Тож йому нічого не зосталося, як повести свою Національну гвардію за жіночим військом, аби накинути хоч якусь пелену законності на відкритий бунт. Давній прихильник свободи добре знав, що це нешляхетна робота, й нітрохи не радів такому завданню. На своєму славетному огирі Лафайєт понуро ступав позаду жіноцької армії революції, мов живий символ холодного, логічного й обрахованого людського розуму, який марно намагається стримати буйне й нелогічне шаленство стихії.

Аж до полудня Версальський двір і сном і духом не знав про близьку вже ходу тисячоголової згуби. Як і кожного дня, король звелів осідлати свого мисливського коня й подавсь у Медонський ліс, а королева сама й зарані пішла пішки до Тріанону. Навіщо їй той Версаль, величезний замок, звідки давно вже повтікали двір та найліпші друзі, навіщо той сусіда — Національні Збори, де «factieux» що­дня громадять проти неї все дужчу ненависть? Ах, вона вже втомилася від цих прикрощів, утомилась від людей і пустої боротьби, втомилася навіть від корони. Якби їй тепер спочити, мати зо дві години тиші, втекти від людей і політики в осеневий парк, де багряне листячко й золоте проміння! Потішитись миром, зірвати з клумби кілька останніх квіток — незабаром та люта зима — може, погодувати птаство й золотих китайських рибок у ставочку. Й відпочити, нарешті відпочити від усіх заворушень і звад — нічого не робити, нічого не прагнути, лиш, опу­стивши руки, забувши про розгорнуту книжку, в простій ранковій сукні посидіти на лаві у гроті, відчуваючи безмірну втому природи, осінь у власному серці.

Сидячи на камінній лаві у гроті, — вона давно вже забула, що колись його звали «гротом кохання», — королева раптом побачила на стежці пажа з листом у руці. Вона підвелась і пішла йому назустріч. Листа написав Сен-Прі, міністр, звістивши, що простолюд рушив на Версаль і королеві слід негайно повернутись у замок. Вона миттю вхопила капелюшок і плащ і заквапилася своєю й досі юною, мовби окриленою, ходою, йдучи, мабуть, так прудко, що ні разу й не озирнулася на свій любий замочок і вигадливі штучні краєвиди. Бо й на