Читати книгу - "Марія Антуанетта"

В замку Марія Антуанетта застала безрадну метушню міністрів і дворянства. Непевні чутки про похід доніс лиш один задиханий слуга, наступних вісників хапало по дорозі жіноцтво. Аж ось нарешті, зовсім запаривши коня, домчав один вершник, зіскочив і прожогом збіг мармуровими сходами — Ферсен. Зачувши небезпеку, завжди готовий принести себе в пожертву, він скочив у сідло й, учвал погнавши коня, випередив жіноче військо — «вісім тисяч Юдит», як патетично назвав їх Каміль Демулен, — аби тривожної миті бути поряд із королевою. Нарешті й король прийшов на раду. Його знайшли в лісі біля Шатійонської брами й мусили відірвати від найулюбленішої втіхи. Ввечері, записавши в щоденнику мізерну кількість забитої дичини, він роздратовано зауважив: «Перервали події».

Приголомшений король уже тут, він злякано озирається довкола, і тепер, коли все вже втрачено, коли в нестямі забули заступити шлях революційному аванґардові на Севрському мості, стали радитись. Ще є дві години, ще доволі часу для рішучих дій. Один міністр каже, щоб король сів на коня й на чолі драгунів і фландрського полку помчав назустріч безладному стовпищу: вже тільки побачивши його, розбіжаться жіночі орди. Але обережніші радять королю й королеві негайно покинути замок і податися в Рамбуйє, щоб той підступний, спрямований проти трону удар не сягнув мети. Та Людовік, одвічний зволікальник, вагається. Нездатний щось вирішити, він знову замість вийти назу­стріч подіям чекає, поки вони його заскочать.

Заціпивши вуста, королева стоїть поміж цих безрадних чоловіків — не було серед них жодного мужа. Інстинктом вона наперед відчуває, що будь-яке насильство доможеться свого, бо відколи проллялася перша кров, усі бояться всього: «Toutte cette révolution n’est qu’une suite de la peur»[133]. Але як вона може взяти на себе відповідальність за всіх і все! На подвір’ї вже стоять запряжені карети, за годину королівська родина, міністри й Національні Збори, що поклялися ніде не покидати короля, можуть дістатися до Рамбуйє. Та король і далі не важиться дати наказ до виїзду. Все дужче налягають на нього міністри, насамперед Сен-Прі: «Величносте, якщо вас уранці повезуть до Парижа, корону буде втрачено». Але Неккер, більше дбаючи про власну популярність, ніж про міць королевства, йому суперечить, і король, як завжди, мов маятник, завагався між цими двома думками. Потроху звечоріло, звіялась буря, полив дощ, коні й далі нетерпляче копитами б’ють, лакеї знудились біля карет, а там усе радяться.

Та з Паризького шляху вже долинає безладний стоголосий гомін. Вони вже тут. Накрившись блузками, аби хоч трохи вберегтися від зливи, в густому мороці чалапають тисячі базарних амазонок. Гвардія революції стоїть перед Версалем. Уже запізно.

Жінки добрели голодні й померзлі, вимокши до рубця, набравши повні черевики болота. Ці шість годин нітрохи не скидалися на веселу прогулянку, дарма що по дорозі розбили не одну корчму, трохи зігрілись і вгамували бурчання в животі. Грубо й хрипко вдерлися жіночі голоси, несучи королеві злобу й ненависть. Жіноцтво спершу вшанувало візитом Національні Збори. Ті засідали аж до ранку, і прихід амазонок, здається, зовсім не вразив численних поплічників герцога Орлеанського.

Від Національних Зборів жінки зразу вимагали лише хліба: як і замислили, попервах жодного слова про намір притягти короля до Парижа! Тож ухвалили послати в замок жіночу делегацію в супроводі голови Зборів Муньєра й кількох депутатів. Шестеро вибраних жінок подались у замок, лакеї ласкаво прочинили двері цим модисткам, риботорговкам і вуличним німфам, з належною честю повівши цю незвичну делегацію мармуровими сходами в покої, куди раніше могла вступити лише блакитнокровна, провіяна сім разів аристократія. Серед депутатів, що прийшли з головою Національних Зборів, був кремезний, тілистий і грубий чоловік, зрештою, нічим не примітний. Але його ім’я надає цій першій зустрічі з королевою символічного значення. Бо 5 жовтня разом із доктором Ґільйотеном, депутатом від Парижа, до двору вперше навідалась ґільйотина.

Зичливий Людовік був такий люб’язний із дамами, що промовця, молода дівчина, яка продавала квіти й, напевне, щось іще habitués[134] Пале-Рояля, збентежившись, знепритомніла. Її дбайливо відволодали, ласкавий батько країни обняв перелякане дівча й, пообіцявши сповненим захвату жінкам хліба й усього, чого їм хотілося, надав власну карету, щоб їх завезли назад. Усе ніби пройшло блискуче, але, підбурена потайними агентами, жіноча юрба на подвір’ї зустріла своїх делегатів лютим галасом, горлаючи, ніби тих підкупили й обкрутили брехнею. Не для того вони шість годин чалапали під дощем із Парижа, щоб знову повернутися додому з бурчанням у животі й пустими обіцянками. Ні, вони зостануться тут і нікуди не підуть, поки короля й королеву і всю ту зграю не потягнуть із собою в Париж, де в них швидко пропаде охота хитрувати й брехати. Аби десь перебути ніч, жінки силою вдерлися до залу Національних Зборів, а найспритніші професіоналки, насамперед Теруань де Мерікур, подалися здобувати прихильність фландрського полку. Всілякі приблуди та заброди й далі множили гурт повстанців, крізь освітлену тьмяними ліхтарями браму прокрадалися підозрілі постаті.

Двір у замку ще нічого й не вирішив. Може, й зараз ліпше таки тікати? Але як прорвуться важкі карети через той збаламучений натовп? Ні, запізно. Нарешті, аж нарешті опівночі звіддалік почулися барабани: над’їздив Лафайєт. Спершу він завітав у Національні Збори, потім — до короля. Щиро й віддано вклонившись, Лафайєт прорік: «Величносте, я й голову покладу, та врятую вас», — але ніхто йому не подякував, і найменше журилася цим Марія Антуанетта. Король оголосив, що вже не збирається виїздити чи то покидати Збори. Тепер, здається, скрізь уже лад. Король роздав свої обіцянки, Лафайєт і народна армія ладні боронити його — отже, депутати подалися додому, а Національна гвардія й повстанці, шукаючи притулку від ливного дощу, заходили в казарми й до церкви, ховались під брамами і на критих сходах. Мало-помалу згасло останнє світло й, ще раз обійшовши всі пости, Лафайєт, дарма що обіцяв подбати про безпеку короля, о четвертій годині ранку вклався спати в домі Ноай. Король і королева теж пішли до своїх покоїв: звідки їм було знати, що це їхня остання ніч у Версальськім палаці.

Катафалк монархії

Стара потуга, монархія й аристократи, її оборонці, подалися спати. А революція молода, в неї гаряча, бурхлива кров, спочинок їй не потрібен, вона нетерпляче жде дня, прагне діла. Ті паризькі повстанці, котрі не знайшли собі ніякого