Читати книгу - "Марія Антуанетта"

притулку, просто серед вулиць порозкладали багаття; ніхто й пояснити не міг, чого вони, власне, у Версалі, а не сплять собі вдома в ліжках, — таж король сумирно з усім погодився, все пообіцяв. Але чиясь таємнича воля тримає їх тут, керує збаламученим юрмиськом. Там і сям сновигають неясні тіні, роздаючи таємні накази; о п’ятій ранку, коли палац іще кутався в сон і морок, цілісінький гурт людей, маючи, ясна річ, провідника, через двір каплиці прокрався до замкових вікон. Чого їм треба? Хто веде ці похмурі постаті, хто пригнав їх сюди, хто штовхає до ще не знаної, але цілком уже певної мети? Призвідці зостались у пітьмі; герцог Орлеанський і брат короля, граф Прованський, ви­їхали, мабуть, добре знаючи, чому цієї ночі їм не треба бути в палаці біля свого законного володаря. Хай там що, але зненацька ляснув постріл — саме той, неодмінний і доконечний для провокації будь-якої сутички. Звідусіль одразу позбігалися повстанці — десятки, сотні, тисячі, озброєні піками, кирками й рушницями, тлуми жінок і по-жіночому вбраних чоловіків. Напрям удару був прямий наче спис: у королевині покої! Однак, яким чином паризькі риботорговки й перекупки, що ніколи не були у Версалі, напрочуд певно знайшли дорогу в темнющому замкові, де були десятки сходів і сотні кімнат? Жінки й перебрані чоловіки, мов хвиля, нараз покотились угору до покоїв королеви. Кілька охоронців намагались оборонити вхід, двох повалили долі й по-дикунськи забили; на подвір’ї кремезний бородань відтяв трупам голови, і за кілька хвилин, скапуючи кров’ю, голови вже танцювали на височенних піках.

Але ці жертви виконали свій обов’язок. Їхні передсмертні зойки вчасно розбуркали палац. Третій охоронець видерся від напасників, затискаючи рани, збіг по сходах і щосили заволав у порожню мармурову мушлю будинку: «Рятуйте королеву!»

Цей крик справді врятував її. Злякана камеристка заскочила до спальні підняти королеву. А двері, мерщій засунуті охоронцем, уже тріщали від ударів сокир і кирок. Не було часу вдягати панчохи й черевики, Марія Антуанетта начепила саму лише сукню й накинула шаль на плечі. Отак, боса, з панчохами в руці, чуючи тільки гупання в грудях, вона побігла в Œil-de-Bœuf, щоб із тієї великої зали дістатись у покої короля. Та який жах! Двері замкнені. Королева й камеристка розпачливо забили кулаками, гатять і гатять, а неподатливі двері все закриті. П’ять хвилин, п’ять жахітних хвилин — а поряд наймані вбивці вже вдерлися до покоїв, перекидають ліжка та шафи — мусила чекати королева, поки нарешті по той бік дверей служник почув грюкіт і впустив її: аж тоді Марія Антуанетта змогла втекти в покої свого чоловіка, водночас гувернантка привела туди дофіна й доньку. Родина з’єдналася, життя врятоване. Але тільки саме життя.

Нарешті прокинувся сплюх, той, хто цієї ночі мав би не давати пожертви Морфею, — Лафайєт, і відтоді йому приліпили глузливе прізвисько «Général Morphée»[135]. Тепер він бачить наслідки свого безумного легковірства. Не генеральським наказом, а проханнями й благаннями йому ледь удалося врятувати від смерті ув’язнених охоронців і вивести люд із палацу. І тут, коли небезпека минулася, з’явились добре поголені й напудрені брат короля граф Прованський і герцог Орлеанський; дивно, вкрай дивно, але збурене юрмисько шанобливо розступилося перед ними. Тепер можна почати королівську раду. А про що ж там радитись? Десятитисячний натовп тримає замок, мов маленьку, тоненьку й ламку горіхову шкаралупу в чорнім, обляпанім кров’ю кулаці. З цих лещат не вибратись, цілим не зостатися. Годі вже переговорів та угод переможців із переможеними; під вікнами ревуть тисячі горлянок, по­вторюючи вимогу, нашіптану вчора й сьогодні агентами клубів: «Короля в Париж! Короля в Париж!» Від лютого ревища деренчать шибки, а на стінах старого королів­ського палацу тремтять від жаху портрети предків.

Почувши цей владний крик, король поглядом спитав у Лафайєта: йому послухатися чи, радше, він уже мусить слухатись? Лафайєт опустив очі в землю. Вчора цей ідол юрби дізнався, що його вже не шанують, як Бога. Король ще сподівається загаятись: аби вгамувати люту юрбу, кинути хоч крихти неситому прагненню перемоги, він вирішив вийти на балкон. Ледве сердега показався, юрмище заревло від захвату: народ завжди вітав короля, здобувши над ним перемогу. Та й чому б не радіти, коли володар вийшов до них із непокритою головою й приязно вклоняється подвір’ю, де вони щойно, мов забитим телятам, відрубали голови двом його охоронцям і настромили їх на піки? Але флегматичного, байдужого навіть до честі чоловіка не пригнічує жодна моральна жертва; якби, вдовольнившись його приниженням, народ мирно подався додому, він, мабуть, перегодом сів би на коня й спокійно поїхав на лови надолужувати те, що він утратив учора через «події». Народові, однак, замало було цього тріумфу, сп’янілий від власної сили, він прагне міцнішого, вогненного вина. Й вона, королева, та гордячка й нахаба, камінна й непоступлива австрійка, теж мусить вийти! Й вона, саме вона, така зарозуміла, теж мусить підкласти голову під невидиме ярмо. Чимраз шаленіший крик, дедалі гучніший тупіт, дедалі хрипкіший злітає гук: «Королеву, королеву на балкон!»

Сполотнівши від гніву, закусивши губи, Марія Антуанетта й не ворушиться. Та в неї прикипіли ноги й збіліли губи зовсім не від страху перед, можливо, вже націленими рушницями, наготованим камінням і лайкою, — а від гордощів, від спадкового й незнищенного почуття зверхності в цій голові і шиї, що ніколи й ні перед ким не схилялися. Всі розгублено позирають на неї. Нарешті, коли шибки вже бряжчали від люті й шелеснуло перше каміння, підступив Лафайєт: «Мадам, треба заспокоїти народ». — «Тоді я не вагаюсь», — відповіла Марія Антуанетта, взявши за руки двійко своїх дітей. Випроставши голову, гостро зціпивши губи, вийшла на балкон. Та не прохачкою ласки благати, а як солдат, що, йдучи в наступ, ладен, не здригнувшись, одважно померти. Вона показалася, але не вклонилася. Проте саме її випростана гордість підкорила юрбу. Мов два потужних потоки, здибились їхні погляди, королева дивилась униз, народ — на королеву, й напруга була така, що на величезнім майдані на хвилю запала мертва тиша. Ніхто не знав, чим урветься це до краю напнуте мовчання подиву й переляку — лютим виттям, рушничним пострілом або градом каміння. Аж тут до неї підходить Лафайєт, сміливий в усі вирішальні миті, по-лицарськи вклоняється королеві й цілує їй руку.

Цей жест ураз обірвав напругу. Сталося несподіване: «Хай живе королева! Хай живе королева!» — гримнули тисячі голосів над майданом. Той самий народ, який щойно тішився слабістю короля, тепер мимоволі вітає гордість, непоступливу впертість