Читати книгу - "Марія Антуанетта"

В кімнаті всі підбігли до Марії Антуанетти, коли та повернулася з балкона, і здоровлять її, ніби вона втекла від смерті. Та колись уже розчарована нітрохи не дурить себе цим запізнілим народним вітанням «Хай живе королева!» Коли вона підійшла до пані Неккер, на очах у неї бриніли сльози: «Я знаю, вони нас примусять, короля й мене, їхати до Парижа, й нестимуть попереду на піках голови наших охоронців».

Марія Антуанетта мала слушність. Народові вже не досить самого поклону. Він радше до каменя, до скельця розіб’є й розтрощить цей будинок, а волі своєї не зречеться. Хіба ж надаремне запустили клуби цю велетенську машину, хіба ж даремно тисячі люду чверть доби чвалали під дощем? Знову підноситься ремство, Національна гвардія замість боронити вже ладна разом із натовпом ревно штурмувати замок. Двір нарешті подався. З балкона та з вікон скинули вниз записки, мовляв, король із родиною вирішив перебратись до Парижа. Народ більшого й не прагнув. Солдати зразу прибрали рушниці, офіцери змішалися з юрбою, люди обіймалися, тішились, кричали, над ними майоріли корогви, а закривавлені голови на піках вислали наперед до Парижа. Ця погроза вже не потрібна.

О другій пополудні розчахнулась велика, золочена, ґратчаста замкова брама. Велетенський берлин шестернею, підстрибуючи на нерівній бруківці, назавжди забрав із Версалю короля, королеву й усю родину. Скінчилась глава історії, настав кінець тисячолітньому самовладдю королів у Франції.

5 жовтня, щоб притягти короля, революція розпочала боротьбу в люту негоду, під дощем і вітром. 6 жовтня її перемогу привітав ясний сонячний день. Повітря по-осінньому прозоре, небо, мов із синього шовку, золоте листя дерев не ворушить жоден вітрець — здавалося, ніби природа від цікавості затамувала дух, аби ввібрати зроду небачене видовисько: народ викрав свого короля. Бо й справді, як чудно виглядає повернення Людовіка XVI й Марії Антуанетти до своєї столиці! Це напівжалобна процесія, напівмасничні ігрища, похорон монархії й народний карнавал. Насамперед який новий, дивний і модний етикет! Попереду королевої карети вже не мчать, як давніше, вісники в галунах, з боків уже не видно сокольників на сірих лискучих жеребцях і гвардії в шнурованих мундирах, навколо пишної карети не дворянство в розкішному вбранні, а брудний безладний потік несе ту сумну карету, мов жалюгідний розбиток. Попереду не рядами й колоною — попідруки йдуть у подертих мундирах солдати Національної гвардії, пахкають люльками, регочуть і співають, а на кожнім багнеті стримить буханка хліба. Поміж них і жінки, — або сидячи верхи на гарматах, або ділячи сідло з ласкавим драгуном, або ж просто пішки йдучи, — рука в руку з робітниками й солдатами, ніби брались до танцю. Позаду під охороною драгунів гримотять карети з борошном із королівських комор, кавалькада то стягнеться, то посуне, її несамовито вітають глядачі, а ватажок амазонок Теруань де Мерікур, мов безумна, вимахує шаблею. Серед цього шумовиння й галасу пливе жалюгідна, похмура, сіра від пилюки коляска, в якій, напівопустивши фіранки, притиснулись одне до одного Людовік XVI, недолугий потомок Людовіка XIV, Марія Антуанетта, безталанна донька Марії Терезії, їхні діти й гувернантка. За ними, теж ніби на похорон, їдуть карети інших принців крові, двору, депутатів і нечисленних відданих друзів — стара державна потуга, яку, вперше переконавшись у її безсиллі, повела сьогодні нова Франція.

Шість годин тяглася погребова процесія від Версаля до Парижа. З придорожніх хат вибігали назустріч люди, та не знімали шанобливо капелюха перед тим, хто зазнав ганебної поразки, а лиш мовчки зацікавлено вклякали, кожен прагнув побачити, як принижують короля й королеву. Жінки переможно тицяли на свою здобич: «Ми ведемо назад пекаря, пекариху й пекарчат. Тепер голоду вже не буде». Марія Антуанетта чує весь цей глум і ненависть і лиш глибше ховається в кареті, щоб її ніхто й вона нікого не бачили. Заплющила очі. Може, нескінченно їдучи шість годин, вона пригадує незліченні легкі й веселі поїздки по цій самій дорозі, коли в кабріолеті вдвох із Поліньяк вона вибиралась на маскарад, в Оперу, на вечерю й поверталася, як засіріє. Може, поміж гвардійців шукала очима перебраного вершника — Ферсена, єдиного справжнього друга. А може, знесилівши від утоми, ні про що й не думала, бо колеса довго, нудно й, уже знає вона, безповоротно котились назустріч згубі.

Нарешті катафалк монархії добувся до Паризької брами: тут на політичних мерців чекало врочисте благословення. Мер міста Байї зустрів короля й королеву при смолоскипах, назвавши день 6 жовтня, котрий назавжди зробив Людовіка підлеглим його підданих, «чудовим днем». «Який чудовий день, — патетично вигукнув він, — парижани тепер матимуть у своєму місті вашу величність і королівську родину». Ця шпилька пройшла навіть крізь слонову шкуру нечутливого короля, він миттю відрізав: «Сподіваюсь, добродію, що моє перебування принесе мир, злагоду й покору законам». Але виснаженим до смерті й далі не дають відпочити. Вони ще мусять їхати до муніципалітету, щоб усе місто могло побачити свою здобич. Байї переповів королеві слова: «Серед жителів мого доброго Парижа я завжди відчуваю втіху й довіру», — але забув при цьому повторити слово «довіра». Напрочуд володіючи собою, королева вказала на пропуск, відзначивши, що слово «довіра» вкрай важливе, бо накладає на повсталий народ певне зобов’язання. Й голосно докинула, що король казав ще й про довіру. «Чуєте, панове, — швидко оговтався Байї, — це ще ліпше, ніж якби я сказав про це сам». Під кінець силоміць притягнутих у місто підвели до вікна. Коло їхніх облич справа й зліва тримали смолоскипи, даючи народові впевнитися, що це не перебрані ляльки, а достеменні король і королева, привезені з Версаля. Народ сп’янів, тішачись своєю несподіваною перемогою, — від такого щастя можна й розщедритись. «Хай живе король, хай живе королева!» — знов і знов лунко й протяжно гриміло на Ґревському майдані, і, щоб якось нагородити Людовіка XVI й Марію Антуанетту, їм дозволили їхати в Тюїльрі без військової охорони, аби там вони нарешті відпочили від цього жахітного дня і зважили, в яку прірву скотились.

Розкішні запилюжені карети зупиняються перед по­хмурим занедбаним замком. З часів Людовіка XIV, уже сто п’ятдесят років, двір не жив у давній королівській резиденції; кімнати обернулись у пустку, пощезали меблі, не було ні ліжок, ні світла, двері не зачинялися, крізь розбиті шибки віяло холодом. Позичивши свічки, похапцем узялися готувати хоч якийсь нічліг для королівської родини, що впала, немов із неба. «Мамо, яке тут усе негарне», — ввійшовши, промовив дофін, котрий свої чотири з половиною